Вниманию уважаемых посетителей сайта "Крокус" предлагается описание путешествия на Кавказ в 2003 году. Написано оно в форме художественной повести, потому некоторые "литературные излишества" здесь имеются. Прошу заранее меня за них простить.


С благодарностью и уважением, автор, Дмитрий Юревич.



РОЗДІЛ 1. ПОЇХАТИ ТУДИ, ЗВІДКИ ПОВЕРТАЮТЬСЯ

РОЗДІЛ 2. ПІВНІЧНИЙ КАВКАЗ

РОЗДІЛ 3. ВІЙСЬКОВО-ГРУЗИНСЬКА ДОРОГА

РОЗДІЛ 4. ТАМ, ДЕ ЗЛИВАЮТЬСЯ АРАГВІ ТА КУРА

РОЗДІЛ 5. УЩЕЛИНА ВЕРЕ

РОЗДІЛ 6. МОНАСТИР СВЯТОЇ ЦАРИЦІ ТАМАРИ

РОЗДІЛ 7. ЯК СВІТ ЛОВИВ МЕНЕ ПРИ КАВКАЗЬКИХ ДОРОГАХ



РОЗДІЛ 1.

ПОЇХАТИ ТУДИ, ЗВІДКИ ПОВЕРТАЮТЬСЯ



Мотивації, інформації...


Перш ніж почати цю повість, хочу попередити мого читача: зовсім не обов’язково повторювати цей маршрут. Іноді надійніше використати повітряні лінії, подрімати тихенько між Бориспольською і Кахетинською трасами, або ж тою самою дорогою поїхати на Харків, потому — Новошахтинськ, Ростов, Мінводи, Беслан. Далі — навпрошки через Верхній Ларс або через Чечню, Дагестан, Азербайджан. Кому як до вподоби.

Сила-силенна моїх друзів, знайомих, напівзнайомих, словом, моїх ближніх, встигла на Кавказі поїздити-походити, і це, мабуть, простецька заздрість — рватись туди, куди не радять їздити лікарі, політологи й офтальмологи.


Мої друзі й... словом, ближні, ходили на Ельбрус або, в негоду, сиділи на знаменитому "Приюте Тринадцати", тренувались у альптаборах, долали льодопади, стінки, морени й льодовики; дехто з друзів моїх друзів знайшов тут свою смерть, але впертюхи боліли цими горами і якщо й обминали Кавказ, то виключно через політику.

Дехто з ближніх стріляв по пляшках на порожньому сухумському пляжі, потому віддавав накази і проводив консультації із військовими й владцями Грузії; інші воювали, робили бізнес, подорожували, аби згодом описати свої пригоди у спогадах.

Треба сказати, ідея потрапити врешті-решт на Кавказ жила в мені заледве не з дитинства. Ну хіба Анапа й Новоросійськ можна назвати Кавказом?! Тільки головний редактор картографічного видавництва, де я взяв відпустку за свій рахунок, міг уперто "К" і "А", перші літери цього містичного слова, ставити неподалік Новоросійська й Анапи. Хіба ж то Кавказ, пане редакторе, мій дорогенький?


Настрій у мене похідний, тільки-но не знайшов у найближчі години поїздів на Адлер і Кисловодськ, вони відправляться завтра абощо, та ж я не мальчік з 91-го року, у мене рюкзак висне на плечах, я готовий їхати попутними фурами й електричками. І не варто дивуватись — маю першу зустріч: до мене, усміхаючись від несподіванки, йде товариш по карпатських походах. Він не був на Кавказі, він не з тих, кому я так по-доброму заздрю. Помічник головного архітектора столиці міг би вказати сотню-другу похибок і вад відреставрованого вокзалу, і я б із задоволенням слухав, що це справді не хай-тек, скорше — європейський будівничий секонд-генд, натомість жаліюсь: "Юрку, я до тебе дзвонив, шукав на Грузію товариство, але ж бачиш — сам". Архітектор розпитав мене, куди та як, я до цього поки що не готовий, сказав він, я краще у Карпати, в Крим.

Він поїхав до теплого й затишного помешкання на Харківському масиві, а я купив перший квиток на потяг: Київ — Харків.

2003 рік, останні дні червня; вечір від’їзду.



Не знаю, чи стало б мені рішучості на цю подорож, якби минулого року, восени 2002, я не провів генеральної репетиції. Вранці виконав якесь доручення, прийшов до начальства, а воно в мене добре, понімающе (на той час працював у іншому видавництві), кажу, Петре, таке діло, хочу ввечері у Грузію поїхати. Начальство сказало, а хто ж працювати буде, запевняю: туди і назад. Одна нога тут, друга там, третя додому вертається. Коли будеш, питає. Коли треба? Призначили кілька днів, субота-неділя плюс ще трішечки, у мене грошей катма, то ж як вийде.


Отже, переглянув карту й намітив розвідку боєм: Київ — Джанкой — Керч — Краснодар (о, знов Краснодар!) або Новоросійськ — Адлер — Сухумі.

Вранці, як запланував, приїхав у степовий залізничний вузол. На мене накинулись таксисти: куди?


Того разу обійшлося прозаїчною маршруткою, я заплатив двадцять три гривні й за півдня степу, передгір’їв, хвилястого безлюддя й пагорбів Керченського півострова прибув у місто-герой від часів Мітридата Евпатора, що героїчно протистояв улюбленцю бриттів, галлів та інших кельтів, хвалькуватому автору лаконічної телеграми : "Прийшов. Побачив. Переміг".


Україна і Росія випинались своїми півостровами між Чорним і Азовським морями, наче дві долоні. На Тузлі поки спокійно, як і на митниці: наступний пором на Порт-Кавказ прибуде за кілька годин, автівок небагато, людей також; шістнадцять гривень квиток на пором, паспорти — прикордонникам. У закардонний паспорт ставлять штамп, питаю, чи не треба міграціну картку? Ні, не треба, достатньо штампу, під’їздять дальньобійні автобуси, ми вантажимся на корабель, відчалюємо.


Автобуси звідси їдуть у Краснодар та в Новоросійськ, скоро й ми поїдемо.


Дорога, молитва, ландшафт


Минулорічна розвідка боєм скінчилась невдачею. Щось із 130 рублів і півночі припало на автобус до Краснодара, приблизно стільки ж грошей і півдня — на петербургський потяг до Адлера. Плюс очікування. Довелось експедицію згортати: я одразу купую плацкарт до Дніпропетровська, де потяг звертає на Кишинів, і маю в розпорядженні майже добу, аби сходити прогулятись в Абхазію.

На жаль, і з цим не вийшло, я заплутався у дорогах і змушений був шукати ночівлю в полосі відчудження залізничної колії. Чудове відчудження — ніякі поїзди тут не ходять, я занурююсь у субтропічну гущавину, намагаючись ублагати Господа від зустрічі із зміями й скорпіонами. Самому трохи моторошно, навіть якщо поруч, понад яром, садиби мешканців Адлера, а з того боку за колією вирує Сухумська траса. Запалюю багаттячко, пригощаюсь, чим Бог послав.

Ніч минула спокійно, ні змій, ні скорпіонів, ні шакалів приблудних, часу мені лишається лиш помилуватись пальмами, річкою й відрогами гірського хребта. Гори здіймаються у небо просто з низини, за вершинами вгадуються снігові шапки. Справжні гори.


З вікна потяга я вже не дивлюсь так пожадливо, ігнорую прибережну смужку, на якій вчора зустрічав купальниць, що стріпували звабливими правицями цілому поїзду. Нав’язую розмову із місцевою вірменкою...


Якщо не помиляюсь, з Дніпропетровська дістався електричкою до П’ятихаток (не плутати з П’ятигорськом!), поголосував на трасі та й на останні гроші за півночі дістався Ромен.

Шоста ранку. В кишені шістдесят копійок. Пробивається світанок, прохолодно, зате з наплічником тепло, я виходжу з міста, час від часу є на що помилуватись у цьому світі, йду годину, поки не спиняю молоковоз.

Най збереже Господь добрих водіїв, що не бояться мене брати з собою, їх бо було стільки, всіх не згадаю, бережи їх, Боже мій.

Година минула, мене підбирає "пиріжок", збережи і його, Господи, водія, певна річ. Виходжу на повороті, знов молитва, дорога додолу, дорога нагору...

Йду півтори години, вже й потомився, кілометрів п’ятнадцять пройшов, голосую. Врешті спиняється автобус. Сам; я руки не простягав. Кажу водієві: та в мене грошів нема. То нічого, і я простягаю останні шістдесят копійок, до Прилук близенько, півгодини, тільки що далі?


Місто тягнеться довго, з ним просториться негода і втома, маю вже двадцять п’ять кеме, час уже виходити на фініш. А ось і він: прилуцька траса виходить на кільце, від якого три повороти — на Суми, на Чернігів, на Київ.

Годину стояв і годину їхав. Хазяїн-водій з Івано-Франковська шляхетно вмикає обігрів дверцят, от про це я й не мріяв. За годину автомонстр завертає на Лісовий і спиняється біля будинку.


А тепер, у двадцятих числах червня 2003, у мене вдвічі більша сума й удвічі більше часу. Прорвемося.



Замальовки, в натурі


Найспокійніша і найнудніша частина подорожі. Вийти з харківського потяга, придбати квиток кудись на схід, наприклад, у Донецьк, бо нічого іншого знов нема, сісти на донецький, визирати геть урбаністичний ландшафт, вийти з потяга у шахтарській столиці. Відчути брак інформації, нікуди дітися, пасажирський на Ростов — то єдиний прийнятний варіант.


Єдина зустріч, одна підслухана розмова. Сиджу на лавочці посеред привокзальної площі. Поруч сідають мати, по всьму — селянка чи недавно з села, проста й небагата на нахрапистий міський розум, і її синуля. Син повчає її, робить перерви, бере паузи, педагогічні такі, знов повчає. Він крішнаїт, він знає таке! Читає щось своє. Просить щось йому купити. Обідають. Не можна стільки їсти, потрібна аскетика, боротись із бажаннями, повчає отрок.

Лишаю це місто, лишаю Донецьк. Таке враження, ніби маю вирватись на свободу. Всюди переслідує монгольська навала псевдомузики. Ми боїмось одне одного, от і вмикаємо брудну какофонію; кожному пасажирові на вуха — брудні шкарпетки. І зберігаємо при цьому байдужий вигляд; боїмося питань, боїмось самих себе.

Нема чого замальовувати, в натурє!




РОЗДІЛ 2. ПІВНІЧНИЙ КАВКАЗ


Ростов справді стоїть на Дону


На вокзалі чатують суворі чоловіки в бронежилетах, з обрізами автоматів. Виходжу в місто. Перевірять тільки тих, хто йде назустріч, у мене все ще попереду. Назустріч — солоне повітря з Азовського моря, це нагадує Одесу.

Вивчаю розцінки автобусних послуг, до Дебальцева, Луганська, Донецька стільки-то, до Владикавказа, Майкопа, Нальчіка... Я плутаюсь у географії Північного Кавказу, не можу зрозуміти, чим відрізняється Нальчик від Майкопа. Хіба розташуванням у певних координатах. Те саме — Єссентуки, Кисловодськ, Мінеральні Води й П’ятигорськ. Невдовзі відчую різницю між деякими містами.


РОСТОВ-НА-ДОНУ — ВОРОТА КАВКАЗА!

Електричка прямує на схід, і я переконуюсь: справді, місто стоїть на берегах Дону.


Тихорецьк


Найближчі пункти по маршруту Ростов-на Дону — Владикавказ відразу впали мені в око: міста Тихорецьк, Кропоткін, Армавір перетинають залізничні колії та автотраси з півночі на південь. Або навпаки.

Збираючись на Кавказ, я не планував самотужки долати складні ділянки, дертися на перевали та вершини. Хоч і не зовсім без того: захопив з собою льодоруб, який аж ніяк не можна назвати пір’їнкою, і поклав на нього декілька функцій. По-перше, в межах розумного полазити по горах. По-друге, для самозахисту, от хочби від собак. І третє. Льодоруб, як на мене, мав надати якщо не доказ, не алібі, то хоч опосередковане свідчення меті моєї подорожі.


Вже на кордоні, де на свою біду я не заповнив міграційну картку, сподіваючись на закордонний паспорт, мені сказали: а де борода? У паспорті в мене справді була і є борода. Де борода? — підозріло. Чому з бородою? — ще більш підозріло! Вдома я вирішив поголити щетину й вуса, менше питань задаватимуть, і от маєш: де борода?!

Отак змахуючи льодорубом я простував у бік траси, коли зупиняє веселе звернення "аксакала": "Де твій автомат?" Показую йому сталево-алюмінієвий "автомат" і продовжую путь. Здається, сонне царство донських областей лишилось позаду. Дякую тобі, дядьку, ти нагадав мені, що час нагострити вуха та інших п’ять органів чуття. Якби мій головний редактор на цьому місці розпочав напис "КАВКАЗ" літерами "К" та "А", я б не сперечався.


Автостопом "не пахло", зате транзитний автобус за певну винагороду залюбки взяв до Армавіра. Поки що мої чотириста п’ятдесят гривень тануть за графіком, так само й із маршрутом, особливо якщо вдасться ввечері прибути у столицю Північної Осетії.



Армавір


— Куди їхати, дарагой?

— На Владік.

— О, садісь, вечером будеш там.

— Дякую, я не при грошах, краще автобусом, поїздом.


Вивчивши розклад автобусів, я пішки пішов вулицями колишнього вірменського аулу, названого на честь стародавньої столиці Вірменії. До вокзалу далеченько, але ж і всі автобуси під вечір.

Врешті, за якусь годину (а що, і тренуватися слід), дістався вокзалу й поставив наплічник посередині, себто на видному місці, зали очікування. А тут і гості: "Ваші документи!"

За хвилину в супроводі групи озброєних мілісіянтів мене повели в "отдєлєніє".

Куди? В Грузію? Навіщо? Паломництво, туризм.

Ретельно перетряхнули вміст рюкзака, засвітили на комп’ютері паспорт.

— Вони наші вороги. Нащо туди їдете?

Прискіпатись було до чого: нема міграційної картки. Штраф... стільки-то.

Армавір входить у нещасливе число російських міст, де чеченці влаштували бійню. Врешті-решт, це Опівнічний Кавказ, вибухонебезпечне місце. Так ви в Грузію? В Грузію. Коли будете повертатись, зайдіть в гості, розкажете, як там.

Коли вперше їхав, минулого року, їхав, можна сказати, всліпу. Тепер подзвонив у консульство, поцікавився, як добратись. Кажуть, через Абхазію не їдьте, "білі случаї, краще на Верхній Ларс". "Віза не потрібна. Добро пожаловать в Грузію", — сказали мені по телефону так, як уміють говорити лише грузини.


Знову Армавір


Метушня цього дня захопила мене. Захотілось молитви. Тиші. Спокою. Все’дно поспішати нема куди.

Подвір’я навколо Троїцького собору густо встелене осокою, квітами, зеленню. Це ж сьогодні Троїця, прости, Господи, забув, де я і що я.

Прошу церковного сторожа принести води. Мені приносять: пиріжки, безліч пиріжків, печива, цукерок, молоко та йогурт, це важить стільки, що мені страшно. І відмовити не можу.

— Дозвольте вам хоч якось віддячити, — і я дістаю з глибин рюкзака, тільки-но дослідженого залізничною міліцією, свій скарб вагою в декілька грамів.

Книжечку отця Лазаря Абашидзе про те, як треба жити і як не варто.

Я не міг не взяти дарунку. Потрібно вміти віддавати, потрібно також уміти приймати. Взяв і гроші (якщо не помиляюсь, це була п’ятдесятка рублів).

Кавказ великий. В якомусь сенсі набагато більший за Україну. І люди тут різні, дуже різні.


Владикавказ


Центральне положення на північ від Великого Кавказького хребта і Військово-Грузинська дорога. Цього виявилось достньо, аби фортеця виросла у велике місто, що його кілька разів перейменовували на догоду політичним забаганкам; звалось воно колись і Орджонікідзе, і Дзауджикау.

— Куда їхати?

— Грузія.

— Поєхалі, дарагой; до Тбілісі? — ще перед Бесланом таксисти повалили по вагонам.

— Скільки?

— Шістсот.

— Ясно. Шкода, нема таких грошей, якось доберусь.

— Ну давай п’ятсот. Харашо паєдєм.

— Дуже дякую.

— А куда тобі?

— Мцхета. Тбілісі. Бетанія.

— Бетанія?! Ти в Бетанію? Дарагой, я з села, я малєнькій біл, в Бетані на храм хаділ. Ти в саму Бетані?

— В саму. На Вере, так?

— Да-да, Вере. Слухай, я так нє дєлаю, давай тріста, давєзу.

— Дуже шкода, грошей не вистачить, треба й додому дістатись.

Триста — це ті самі десять доларів. А якщо відняти кілька років та відносний спокій на північнокавказькому фронті — ця десятка значно менша за ту, про яку пишуть автори "Війни".


Виходжу надвір, і історія повторюється. Спочатку пропонують шістсот, тоді п’ятсот, потому, коли я пожалівся на відсутність того, що цікавить молодика, він назвав "триста". Знову відмовився. Та якби й гаманець розпирало, люди добрі, дайте мені, врешті-решт, на гори подивитись. Хіба з закіптюженого вікна щось побачиш?


Той самий водій, якому щойно не вдалось умовити мене на триста, вийшов зі мною з невеличкої будови вокзалу, і на нас налетіли інші шоферюги.

— Ти що на триста згодився! — качав права гевал-осетин.

Це він говорив не мені — колезі, мені ж запропонували за сто доїхати до таємничого місця, звідки ходить автобус. Коштує той автобус Казбегі 50 рублів, від Казбегі йде маршрутка десь за вісім ларі. Виходить близько п’яти доларів. Така кавказька арифметика.

— Ти куди?

— На Верхній Ларс.

— Пєшком?

— Може й пішки.

Пішов би на Тбілісі, але часу не вистачить.



РОЗДІЛ 3. ВІЙСЬКОВО-ГРУЗИНСЬКА ДОРОГА


Дорога починається в місті


По Україні їхав добу, по Росії ще добу. Можна було дістатись скоріше, та менше з тим, в запасі шість-сім днів.

Яке щастя, що не поспішав і не спокусився на транспорт! Від вокзалу до Військово-Грузинської дороги, яка починалась у межах Владикавказа, йшов, несучи на плечах рюкзак, а в руках — тобину із армавірськими дарунками.

На відкритих ділянках відкривались гірські пасма. Міст через Терек являв собою зручний оглядовий майданчик.

Поступово дорога забиралась на верхотуру.


Гео-краєвиди


У вік туроператорів і розважальних подорожей на орбіту землі мандрівка на своїх двох виглядає анахронізмом.

Місцеві мешканці потроху відвикли бачити туристів, ми для них виглядаємо, вочевидь, дикунами, і коли черговий водій припрошує на колеса, він поправді жаліє чоловіка, що знемагає під добровільним тягарем.

Мандрівка в гори аж ніяк не є фанатизмом. Армавірська міліція ретельно дослідила вміст мого наплічника і не знайшла нічого підозрілого. Як також гантелі, каменюки, мішечку з піском — дехто справді тренується в такий спосіб; здається, нічого особливого з собою не береш, намет, спальник, якусь одежину, змінне взуття, воду та їжу, казанок, льодоруб; рідкісні індивіди прихоплюють ще книжки. Разом це складає двадцять- двадцять п’ять кіло. В дальні походи, на Тянь-Шань, Алтай, Забайкалля доводиться брати тридцять і більше. Нічого не зробиш — більше спорядження, більше наїдків.


Притомився. Дорога на трасу тягнулась кілометрів десять, починався неквапний набір висоти. До того ж спека. Я виконав програму-мінімум і став на трасі, сподіваючись на автобус чи попутку.

Всі проходять повз нас, особливо незворушні турки на вантажних фурах; всі, як один, неголені і схожі саме на турків. Одного погляду в кабіну достатньо, аби переконатись у їхній національній приналежності.

Ніхто не спинявся; просто на зупинці паслись свині, що на диво не мали жодного догляду (насправді це нормально на Кавказі, корови і свині гуляють тут, де захочуть). Постоявши з годинку, не втиснувшись у автобус, я взяв ноги в руки і продовжив знаменитий маршрут сина турецького громадянина Остапа Ібрагімовича Бендера.

Він, бідака, не мав ні казанка, ні намета, ні спальника, тільки тепле плече "отця російської демократії", він не мав де голову прихилити. На відміну від романної та кінематографічної іллюзії, переді мною стелились понад двісті кілометрів, і десь-таки колеса наздоженуть мене.


Їду


Чим далі, тим гори ставали схожими на самих себе: стінки і скелі, урвища. Поки плечі не муляло, я милувався краєвидами, не знімаючи рюкзак. Приблизно через п’ять кілометрів зупиняється машина. "Поєхалі!" Спитав, скільки хоче. "Ні".

Через кілька кілометрів знову той самий водій. Ціна до Верхнього Ларсу катастрофічно падає. Я називаю свою ціну і він, люто ляснувши дверцятами, поїхав шукати свого щастя.

Але втома взяла своє, та й день повернув на вечір. В селищі Балта (овва, українська Балта входить у перелік міст, які можна назвати Батьківщиною моїх дідів-прадідів) я скинув рюкзак і зловив автобус на Верхній Ларс. За кілька хвилин ми прибули на кінцеву зупинку.

Одна деталька. На блок-посту нас навіть не спинили. Цікаво, що було б, якби я так і прийшов до них пішки? Купа варіантів.

Блок-пост стоїть на ділянці Військово-Грузинської дороги, що до нього впритул прилягає кордон із Інгушетією.


Верхній Ларс


Його й селищем не можна назвати. Верній Ларс — типове митно-прикордонне поселення. Своєрідність цієї крайньої точки Російської Федерації на Владикавказько-Тбіліському напрямку в наявності бронетехніки. Проте можна з упевненістю припустити: на інших прикордонних пунктах Північного Кавказу Росія вдається до тих самих пересторог.

Перед пропускним пунктом — скопище автівок і дальнобійних фур.

— Мені на той бік, — простягаю документи.

— Пішки не можна. Шукайте машину, домовляйтесь.

Моє питання не викликало у погранців подиву, напевне, таким робом не тільки я намагаюсь проїхати.

Йду в чергу, вірменин на "Волзі" стоїть на кордоні з ранку. Прошу перевезти.

— Сто, — називає свою ціну водій.

Домовились на п’ятдесяти російських рублях. Увіпхнули в багажник мій наплічник, дочекались черги.

Вірменин недаремне вимагав гроші, бо з рюкзаком зробили те саме, що й армавірська міліція (і там Вірменія!). Обдивились, попитались щодо призначення, спитали мету візиту до не дуже дружньої Грузії (для Росії, а питання ставили, звісно, що не наплічникові).


Вірмени — дисциплінована нація



Врешті нам дали відмашку й "Волга" заревіла на розбитій трасі Дар’яльської ущелини.

— Нада їх дагнать, нада їх дагнать, — знервовано повторював водій-вірменин.

Кого саме потрібно наздогнати і обігнати, я зрозумів за хвилину. Ми врізались у хвіст неосяжної колони, яку складала новенька продукція жигулівського автозаводу. Врізались, обійшли чимало автівок, — шісток і сімок, нив, дев’яток і т.д., але ще більше газувало на малій швидкості попереду.

— Що це за колона? — питаю водія.

— Вірмени переганяють кількасот "жигулів". Довелось на Ларсі пропускати, і тепер знову.

Водій не соромився підрізати і обходити, інакше він би прийшов на грузинську територію в хвості й очікування черги могло затягнутись до вечора.

А при чому тут дисципліна, запитаєте мене. Достатньо було уважно роздивитись у вікно новенькі автівки і їхніх водіїв, аби переконатись у тому. Вірмени, не роблячи жодної спроби перегнати сусіда, такого ж вірменина, сиділи за кермом настільки зосереджені, що нагадали своїм виглядом аскета, заглибленого у молитву. Жоден з них не дозволяв собі глянути ані на суворі витвори природи у Дар’яльській ущелині, ані хоч би зиркнути у наш бік. Вони вперто "їли очима" багажник і потилицю попереду, що я, наче зачарований, розглядав тільки їх.

На додачу дорога являла собою намисто з колдобин і мозаїку з каменюччя. Урвища ущелини, з якими не можна порівняти жодні природні утворення в Україні, включно із Великим каньйоном Криму, я отримав змогу роздивитись на звороті.


Ай, дарагой, на аличу!


У консульстві мене запевнили, що українським громадянам віза не потрібна. Візовий режим у Грузії з Росією, про що мені доводилось запевняти деяких непоінформованих офіційних осіб.

Митний і прокордонний контроль на грузинській стороні зайняв кілька хвилин. Я отримав штампик у паспорт, закинув рюкзак із армавірським дарунком на плечі (хто сказав, що дари повинні неодмінно полегшувати життя?), і пішки почвалав у Грузію, навіть на думці не маючи ловити транспорт.


"Ай, дарагой, на, на алічу. Тєбє бєсплатна", — перша зустріч у незалежній Грузії. Перший подарунок.

Кілька грузинів розташувались неподалік від митниці і фортеці святої цариці Тамари, переробленої на ресторан (інша версія походження фортеці — царський форт Росії на крайньому півдні імперії). Перший базарчик, перші люди.

Із вдячністю підставляю ковшиком долоні, так і йду: за плечима важкенний рюкзак, в руках плоди цієї країни, очі блукають по скелях, по пінистому річищу Терека.

Ну, здрастуй, священна земля Грузії!


І знову їду


Навіть на думці не мав так скоро брати транспорт, але сам транспорт взяв мене.

— Ти чого так? — і я сідаю в авто західного виробництва, яке натужно долає картвельські колдобини.

— Ну і дорога, — нав’язую розмову.

— А-а-а, в нас скрізь такі.

Далеко не скрізь. Наприклад, між Мцхета і Тбілісі чудова траса, сто п’ятдесят можна легко витискати.

Проминамо ущелину, на одному складному віражі він показує на узбіччя й мовить:

— Тут недавно розбився автобус. Цілий автобус осетинів.

Я хрещусь, він хреститься. От і Казбегі, районний центр цієї середньогірної котловини. А десь там, праворуч, укритий хмарами і небом, стоїть п’ятитисячний Казбек.


Містика зустрічі й упізнання. З певного часу я став подорожувати сам, ходив по Криму та ладозьких шхерах. І дійшов несподіваного висновку: коли мандруєш наодинці, маєш спілкування набагато більше, ніж коли групою. Щоправда, іноді сам з собою розмовляєш.


Особливості ночівлі

під Хрестовим перевалом


Ущелина в цьому місці розсувалась півкілометровою долиною і тягнулась нагору, в бік Хрестового перевалу, кілометрів п’ятнадцять, перед стрімким підйомом сягаючи завширшки кілометр.

Знову закидаю рюкзак на плечі. Денну програму виконав, можна шукати пристановище на ніч.

Зараз мені потрібні були три речі: рівний, віддалений від населених пунктів, майданчик під намет, вода і дрова. Долі вирував красень-Терек, але то не вода, то суміш крижаного аш-два-о з піском, глиною й камінцями. І дерев поблизу не видно.

В Грузії на дорогах часто-густо можна побачити своєрідні каплички. За фортечними руїнами монастиря Сіоні (знайомці якось тут влаштували ночівлю; поночі до них у гості прийшли місцеві хлопіки, зав’язалась бійка, хто переміг, мені не сказали) знаходжу такий обкладений камінням чотирикутник каплички. Іконки попалені, поруч розплавлений віск. Кладу папірчану іконку лицем до дороги, кладу хресне знамення, збережи вас Бог, мешканці стародавньої Іверії, Сокартвело, Грузії. Аби душі наші не попалило гріхом забуття й байдужості.

За кілька хвилин нестрімкого сходження вздовж траси зупиняюсь біля мосту: у Терек водопадом впадає річечка, яка прорізає двадцятиметрову ущелину.

— Сідай, поїхали! — біля мене спиняється російський КАМАЗ, що тільки-но з ревінням вибрався на підйом.

— Не треба, спасибі, — і я змахую водієві рукою.


Скинув наплічник, взяв льодоруб, пішов на розвідку. Нагорі схил виположувався, до річечки знайшовся безпечний спуск. Отже, підняв рюкзак і тільки тепер зрозумів, наскільки втомився.

Коли прийшов на майданчик, сонце зависало десь над Казбеком, слід було поспішити, і то дуже.

Поки шукав місце і підіймався, ламав собі голові над питанням: як поставити намет? Він у мене шестисотграмовий, з парашутної тканини; під низ і нагору — поліетиленові тенти, вони разом важать два з половиною кілограми. Ще мотузки. Проблема в тому, що я завжди натягую мотуза між деревами або знаходжу палі, на які натягую намет. Тут голий схил, дерева дуже далеко, хоч і видаються близькими.

Відстані в горах — майже те саме, що відстані на морі. Йдеш і йдеш, пливеш і пливеш, кінця-краю нема рухові назустріч орієнтирові. Так і тут. Оно бовваніють, палицею кинути, але я ще раз озираюсь на сонце і замість палі ставлю... льодоруб.

П’ять, десять хвилин, і намет стоїть, чи, в цьому разі, лежить. Закидаю всередину пінополіуретановий килимок, спальний мішок, одежину на переодягання, шукаю сірники. Сонце зайшло за гори, подужчав вітер, на схил падають туман і холод, але в мене вже зібраний хмиз, ще трохи, і питиму гарячий чай.

Розпалюю, горить. Горить, вода гріється. Горить... і згорає. Роблю ще одну спробу, не віриться, до цього такого ще не було (але й на Кавказі я допоки багать не запалював, за виключенням минулорічного, в Адлері, але ж під рукою тоді були дрова), знову горить, але вітер збиває вогонь, розпорошує його, остуджує. На такі гори потрібна газова горілка. В крайньому разі підійде казанок із циліндричним покривалом з жерсті або алюмінію.

У відчаї в теплу воду кидаю мівіну. Вогонь тухне остаточно, насувається темінь, насувається холод. Тільки тепер відчуваю, що горло простуджене і дістаю свої ліки — святу воду і спирт. Освячена вода на ранок, натщесерце, просто так її не варто пити, тільки в крайньому випадку. На цю хвилину я не вірив, що крайній випадок настане так скоро.

Людина є те, що вона їсть, казав філософ матерії Фейєрбах. Отже, людина є трансформацією наїдків і напоїв, бо ж вона прах і в прах перетворюється; так, напевне ми є тим самим, що споживаємо і що не споживаємо, і найкраще для нас, коли споживаємо Святі Дари і Слово істини. Але як я хотів попити цього вечора чай!


Насунулись не лише темрява і холоднеча, вслід за ними насунувся страх. В цій подорожі я ще раз переконався, і то дуже переконливо: одному їздити небезпечно, одному не слід їздити. Головні небезпеки не від людей або не тільки від людей. На самоті людину несподівано починають переслідувати страхування, і лише хвалькуватість наша не дає признатись у цьому.

Страхи наповзали з усіх боків, біси-бо дуже не люблять самотніх мандрівників. Точніше, вони їх люблять, але якоюсь "странною любов’ю", певне, чортеняки плутають нас, наметових людей, із монахами-відлюдниками. Справді-бо, без молитви я би так і помер чи втратив розум на цьому схилі. (В кінці того ж літа 2003 року у храмі святої Ніни я оповідав свої пригоди. Один молодик послухав і сказав: оце як добре поборотися з бісами на вершинах Кавказу! Що йому скажеш? Не приведи тебе, Господи, хлопче, спробувати втілити у життя свій намір. Кавказькі біси, між іншим, мають чималий досвід у боротьбі не з такими, як ми.)

Та головна небезпека прийшла з іншого боку. Ні, звірі й гади не підібрались до мене, і ведмідь не прийшов на смачні пахощі від армавірських дарунків. Я став заручником власного недбальства, оскільки намет висів просто на мені, а хотілось же дихати. Повертаюсь на живіт, нежить не дає продихнути, повертаюсь горілиць — на лице лягає парашутна тканина. Врешті дістав-таки святу воду, попив і обтерся, після чого, намагаючись не переривати молитов, дрімав до ранку.


Дорога на Хрестовий перевал


В мандрівника-самітника не виникає якоїсь альтернативи щодо негайної допомоги ззовні. Тут нема жінки, чи матері, чи бабусі, які подадуть "кофе в постель", збігають в аптеку та викличуть лікаря. Цивілілізація розбалувала нас; я сумніваюсь, чи знали іверійці часів заснування Тбілісі про температуру. Вони просто вмирали від гарячки. Що там тридцять вісім, тридцять дев’ять, от коли людина падає з ніг — це вже діагноз, людина хвора. До речі, енкаведисти в сталінських таборах відродили цей старовинний метод лікування, вважалось, коли в вас нижче тридцяти дев’яти, це не температура.

Хоч-не-хоч довелось лікуватись "активно". При світлі сонця, яке до того ж пригрівало, я назбирав хмизу, відійшов подалі й набрав дровеняк, які лишились, вірогідно, від пастухів. Пішов на річку вмитись і набрати води і... річки не знайшов. Замість водоспаду крізь руїни мосту (тут раніше проходила та сама Військово-Грузинська дорога) ледве-ледве струменіла крижана вода.

Запалив вогонь, з острахом прикриваючи його від вітру долонями, та даремно, це не вечір, вогонь горить сам, ще й дрова добрі. На такому вогні можна й варити.


Помалу сила влилась мені в жили, безсонна ніч забулась; переді мною розлягалась Грузія, ні про який автостоп і мови не могло бути, дайте мені, люди добрі, надивитись на неї.

Кажуть, Грузія — маленька країна. Майже в десять разів менша від України. А якщо на речі подивитись реально? Гори в Україні займають п’ять відсотків. Все інше — рівнина. В Грузії все навпаки. От коли я вираховую кілометраж походу, то множу простий кілометраж на коефіцієнт 1,25. Він приблизно позначає вертикальну кривизну. Цікаво, якщо порахувати площу Грузії з усіма горами, проваллями, долинами, що з того вийде? Наскільки зросте цифра?



Дихаю на повні груди; забулась ніч, пощезли демони, наче їх і не було. Плечі мені поки не муляє, вирішив йти і йти, поки є сила.

Перед серпантином на перевал річище настільки поширшало, що біля дороги внизу вода стояла болотом. Стоячу воду позначував і очерет. Висота тут була близько 2000 метрів, відтак я майже на Говерлі.

За два переходи дістався міліцейського поста, перекинувся двома словами з грузинським міліціянтом, далі ще метрів чотириста неквапного підйому, і — серпантин.

Де можна, ріжу кути, оминаю тунелі.

На струмках висне сніг. Тут помітно вище від місця ночівлі, але важливо інше, що південний бік прикритий від сонця. Сонячні промені не досягають снігових кучугурів.

Перед черговим поворотом серпантина вирішую робити привал, тобто пообідати й відпочити. Годину відпочинку, а там останній кілометр сходження.

Чудове місце. Долі Терек, все ще грізний, через нього перекинутий міст. На протилежному боці шматок дороги. Переді мною — тунель.

Ніяких дров нема, це 2200, і я літаю понад Говерлою, понад Петросом. Укриваюсь від вітру. Кілька хвилин спокою, тиші.

В Терек ущелиною впадає річечка, ущелини нема, вона геть прикрита кригою та снігом. Багатометровий сніговий міст, по якому не хочу гуляти. Понад водою казкові печери і гроти. Тільки дуже холодні.


Можна й на колесах


Моя путь від привалу швидко скінчилась. Не встиг добряче втомитись, коли спиняється той самий мікроавтобус, що до Тбілісі коштує якихось вісім ларі, мені пропонують їхати.

— Тєбє куда? Тбілісі?

— Мцхета.

— Садісь, дєнєг нє нада, — так, можна і з’їхати у Мцхета.

Мікроавтобус рухається швидше від людини, особливо коли вона з наплічником.


Велика трав’яниста галявина посеред гір. Озерця, калюжі, болотця. Це і був Хрестовий перевал, перевал Джварі. За ним одразу — я ж на машині — відкрився величезний каньйон Арагві. Ми на верху каньйона, який ніхто не називає Великим. Скільки тут? Тисяча метрів? Так-так, кіношним Остапу Ібрагімовичу з друзями тут було моторошно.

І мені стає моторошно. Водій надто професійний, він обходить чергову колдобину, наче знає їх напам’ять, а я міцніше тримаюсь, готовий звалитись у провалля разом з машиною. Смерть буває не тільки від бісів і від задухи.

Знову тунелі. Оселі, садки, перші села, — все ж південний бік, північ за хребтом; на узбіччі продаються папахи. Я мрію купити собі таку.

Цивілізація наповзає на нас чередою коров. Корови, села, папахи, скелі, зустрічний транспорт — знову їдуть неголені турки. З-за повороту вискакує негр. Чемно пропускає нас, завертає свою череду. Раніше я щось таке чув про негрів у Абхазії, але щоб отак віч-на-віч: що найцікавіше, в нього кавказька зовнішність! Отже, це негр-грузин або афро-грузин.

Серед численних назв цієї країни є й ця — Ефіопія. Так Грузію називав римський історик Пліній, бо, буцімто, фараон Рамсес три з половиною тищі років тому переселяв сюди своїх земляків.



РОЗДІЛ 4.

ТАМ, ДЕ ЗЛИВАЮТЬСЯ АРАГВІ ТА КУРА


Стумарі хвтісаа


В наступні три з половиною століття духовного і політичного підйому Грузія об’єднує племена і народи в єдиній нації і централізованій державі. Саме на цей період припадають правління свв. царів Давіда Будівничого і Тамари. Саме в цей час Шота Руставелі пише епос "Витязь у тирговій шкурі". Іверійці будують монастирі на Афоні, в Єрусалимі, перекладають Біблію, засновують Академію в Гелаті. На ті часи Грузія, як і Київська Русь, входила до числа найбільш культурних країн світу!

Третій етап — страдництво народу. Сотні тисяч замучених монголами, турками, персами. Грузія поділяється на Західне і Східне царства; допомогу можна чекати лише з півночі, і вона приходить, і разом з тим починається нове рабство.


Кожен народ переживає радість і горе. Історичними хроніками страждань нині нікого не здивуєш. А чи в Грузії є таке, від чого німіють вуста? Етнографічними подробицями вас вразить будь-який туроператор, будь-який путівник.

Так, є дещо: грузинські святі перших століть були виключно іноземцями, найшанованіші праведники Сокартвело — то, перш за все, праведниці — свв. Сідонія, Ніно, Шушанік, Тамара, Кетеан, нарешті, Грузинська Церква ніколи не піддавалась єресям та розколам.

Спитайте в Греції. Такого нема. Спитайтесь в Румунії, Сербії, Болгарії, попитайтесь у коптів, сирійців, поспитайтесь в Росії, в католицьких країнах. Такого ніде нема. Як також і в Україні.

До речі, що ж таке "стумарі хвтісаа"? А це знає кожний, це є у кожного народу: "Гість — від Бога". Так завжди говорять господарі, приймаючи незнайомця. Навіть коли він гірший за татарина.

"Гамарджобат, Грузіє!" — "Гагімарджот, прибульцю!"


Джварі


Від Хрестового перевала до Мцхета понад сто кілометрів. Понад дві години гірської дороги. Дуже хочу спати, але який там сон, коли назустріч летить країна, до якої ти добирався все життя.

Праворуч вдалині лежить селище чи місто. Щось невиразно біліє. Светіцховелі? Мцхета?

— Мцхета!

— Мцхета?

— Тою трасою підете, між колією і водою, кілометрів шість.

Вивантажуюсь, прокліпую очі. Невже Мцхета? Йду праворуч, де дорога притискається до залазничної колії, колія притискається до крутосхилів, а до цього всього, природного і штучного, підбирається водосховище. Величезний резервуар води в оточенні гір. Озираюсь до траси. Он воно що! Високо-високо над трасою, над хінкалі, шашликами і вином, на самому вершечку гори височить жовтаво-білим трикутником Джварі. Монастир Святого Хреста, заснований на місці, де свята Ніно поставила хрест, одну з найбільших святинь Грузії. Його збудовано в часи, коли Західна Римська імперія припинила існування, коли розпочали завоювання світу араби, коли Східна імперія порядкувалась законодавством Юстиніана, коли анти розділились на племена. Тетраконх Джварі став взірцем грузинської архітектури на віки і тисячоліття.


Мцхета


Спека і прохолода і пахощі. Іноді поруч ревуть вантажні авто, та понад усе — субтропічні пахощі, густа тінь акацій, буків, ялин, вітрець з півночі, з гір.

З-під ніг кидається на узбіччя змія, одразу ховається в хащах. Мене запевнили: змії тут не отруйні, не те що в Абхазії, скорпіона не знайдеш, і все ж трохи-трохи моторошно. Змія — вона і в Грузії змія. На шосе вони виргіваються і скидають шкіру. Я бачив декілька таких кольорових залишків зміїної одежі.

Аж тепер даються взнаки нічні кошмари. Нагорі, біля самого перевалу, температура навряд чи сягала понад 0—5 градусів, тут, біля Мцхета, — нормальне літо, градусів 20—25, тобто при відсутносі наплічника погода для мандрівника ідеальна. За інерцією я йду так само жваво, тільки спиняюсь через кожні п’ять хвилин.

Дорога збочує ліворуч, і з-за густої синьо-зеленої води водосховища вихоплюється півостровом Мцхета, на тлі якої Светіцховелі здається величезним. Собор грузинських царів і патріархів прозирав мені крізь гущавину й раніше, я саме навпроти тисячолітньої споруди, дорога йде далі і трохи вліворуч, тому Светіцховелі віддаляється, натомість відкривається північносхідний простір, де на вершині гори вгадується Джварі.

Роблю чергову зупинку перед мостом. Дослухаюсь до мови, розглядаю гогона, дівчину-грузинку. Здається, мені таки доведеться знаходити спільну мову із мешканцями цього краю за допомогою жестів. Мої студії грузинської на той час охоплювали півтора десятки слів і дві-три фрази. Всі сподівання на російську і мову жестів.

Тіниста алея за містком тягнулась уздовж штучного моря. Я знову час від часу скидую з плеч рюкзак, хоч дивись тут нема на що. Ні чим не прикметні будиночки, корневища під ногами, що зміями розповзаються навколо.

Я у Мцхета. Нічого особливого. Так, місто, що пережило двадцять п’ять століть. Кожний квадратний метр цієї землі рясно политий кров’ю. Мучеників, оборонців, ворогів.

Настрій геть позбавлений піднесеності. Може, тому що я чекав чогось особливого?


Светіцховелі


Светіцховелі! На мене ніхто не позирає з торговців на площі. Вони стоять і сидять, мовчать і теревенять. Ніхто мене не зачіпає і це мене дуже тішить.

Він точно такий, як на фотографіях. За формою, тільки кольори суворіші. Звідси чудово видно Джварі — ось два стародавні храми, які сформували архітектурний стиль Грузії на півтора тисячоліття.

Проходжу під масивною середньовічною брамою. Кладу наплічник у дворі, на прибрамному пандусі. Міліція з розумінням ставиться до мого прохання. Ніхто не підозрює в рюкзаку вибуховий пристрій. Заходжу.

Перше, що охоплює всеньке єство... ні, не благодать Божа — прохолода, неначе перенесена з Хрестового перевалу. Я відпочиваю, ну хіба не маю на це права, хіба доконче треба виявляти свою побожність, про яку Господь сказав: Блаженні убогі духом... Він-бо прийшов до одного грішника, що шукає Господа серед дев’яносто дев’яти праведників.

Питаю дозволу прикластися до ікони. Хто’зна, які тут порядки. Служителька не розуміє.

— Прілажіться, — показую собі на вуста.

— А! Пацелавать? Можна, можна.

Це я невдало допитувався дозволу припасти вустами до аналойної ікони. Забув різницю між "прикластись" і "цілувати", останнє вони легко розумють.

Прикладаюсь до благодатного образу, відчуваю і тут прохолоду, і враз: я ж на могилі стою!

Дивлюсь, куди ступити. Нема куди! Скрізь гробниці, вся підлога собору вкрита вилитими з заліза трунами. Згодом дізнався, що це давня грузинська традиція, під цими плитами сплять мощі святих патріархів і царів. Міг би здогадатись, у свято в собор назбируються сотні люду, може й тисячі. Вони стоять на кістках своїх молитвенників і заступників, вони пов’язані з ними не тільки молитвою. Недаремно в Царствіє Боже людина повина ввійти і душою, і тілом. Недарма визволення від гріха духовного чорнобилю чекає й природа, матерія. Як там сказав Фейєрбах? От би Сталін його ретельніше студіював!


Посуваюсь до виходу. Суворість однієї з найбільших у християнському світі святинь також вражає. Вгорі вгадуються розписи, на колонах висять ікони. Тихо, прохолодно, сиве минуле звернене до Бога. А де ж Хітон Господень, принесений сюди дві тисячі років тому іудеями відразу після Голгофи? Де Хітон, що ним укрилась іудейка Сідонія, перед тим, як померти від горя?


Так само мовчки проходжу браму, проходжу площу. Ні єдина жива душа не наскочила на мене з вимогою обміняти долари на якийсь товар.

На могилі св. Сідонії зросло кипарисове дерево. Частина дерева пішла на будівництво, частина на хрести; це сталось у IV столітті, так постав перший Светіцховелі. На межі першого — другого тисячоліть на місці зруйнованого давнього храму почали будувати новий, дуже схожий на цей, сучасний, з якого я щойно вийшов, кошти на нього пожертвував візантійський базилевс Василій II; собор навіть володів маєтками поблизу Константинополя.

Іноземці дуже допомагали кавказьким народам. Аби утвердити віру, в Грузії гинули греки, сирійці, араби, євреї, перси. Віра й держава зміцніли, і вже інші іноземці хотіли лише одного: поневолення, духовного і тілесного.


Тбілісі — це майже Мцхета


І ось я сиджу в маршрутці, в мене російські рублі, які водій не дуже хоче брати. Врешті приймає; не знаю, про що він думав, навряд чи — заробити щось на мені. Пасажири розраховуються дрібними монетами, такі ж монети водій відраховує на здачу.

За кілька хвилин ми на кількаполосному шосе. Щось дуже швидко.

— У тєбя дакументі єсть? — питає водій.

Я сиджу біля нього. Далі протиснутись не дозволяв рюкзак. Що це він говорить?

— Да, — відповідаю про всяк випадок.

— Єслі будут астанавлівать, я праєду, — і ми на швидкості проскочили піст місцевої дорожньої поліції. На мене уважно дивились люди у формі, але реакції — нуль.

Згодом я второпав, про що мова. Мілісіянти мають звичку зупиняти тих, в кого пасажири або вантаж. З таких можна брати гроші. Розрізнюються три варіанти поведінки водіїв: спинитись на сигнал, не спинитись на сигнал, спинитись і дати гроші без будь-яких сигналів.


Про це місто я давно мріяв. Велике, пагорбисте, стродавнє; були віки, коли воно входило до числа найбільших у світі. Оце мені й не подобається — я знову вливаюсь у гамір і штовханину великого міста.

Власне, я втікав від цього з Києва.

Зараз мені знадобиться мінімальна обізнаність у грузинській мові. Каргі, цуді, діді, мама, деда. Останні слова — тато й мати. Саме в такому порядку!

Стумарі хвтісаа, тільки не забути — цього говорити не слід. Гамарджобат, Тбілісі! Це можна.



РОЗДІЛ 5. УЩЕЛИНА ВЕРЕ


Як доїхати до...


Попередня підготовка включала не лише ознайомлення з буквами грузинського алфавіту. Я спробував був визначитись щодо подальшого маршруту за картою і путівниками.

Точного маршруту не було. Тільки й того, що Бетанія стоїть на річці Вере, яка впадає в Куру в межах Тбілісі. До ущелини Вере примикають райони Ваке і Сабуртало-Делісі, путівник обнадіював мене: парк Ваке, стадіон, зоопарк, іпподром, посередині проспект Чавчавадзе, який переходить у Цхнетське шосе. Найбільший населений пункт по шосе — Манглісі.

Про це й починаю питати місцевий люд. Як дістатись Ваке? До Менглісі?


Вийшов на північній околиці Тбілісі. Поруч базар і автобусна станція. Мікроавтобуси чекають пасажирів, запрошують до Мцхета, дякую, я тільки-но звідти.

В горах я зробив для себе одне неприємне відкриття: всі написи грузинською накреслені рукописними літерами. Певна річ, я вивчав друковані літери і рукописні проігнорував. Тепер намагаюсь перекласти першу букву назви маршруту, другу, третю, четверту. Нічого схожого на Манглісі.

Проблема без’язикого мандрівника — до кого звернутись, хотілось би питати тверезого. Біля іншої маршрутки бачу чоловіка моїх років, він якось вирізняється від решти, крім того, виразно бачу на його обличчі смуток, з таким лицем природно чекати кохану десь в парку, коли час призначеної зустрічі дівно минув. Підходжу до нього, читаю східний візерунок назви й відходжу ні з чим, ні, не Манглісі.

Російську всі чудово розуміють. Питають, звідки. Неприязної реакції не помічаю, скоріше зацікавлення. Язик приводить на дорогу, на початок Військово-Грузинської. Вам треба на автовокзал, якщо Манглісі, а на Ваке, це кількома видами транспорту.

Тбілісі таки велике місто, тридцять кілометрів вздовж Кури, кілька ліній метро. Я вже знаю свою маршрутку і де треба сходити, коли чергове розпитування підказує пошукати транспорт на Цхнеті. "Цхнеті? Оно стоїть!" Підходжу, читаю, де ж я був раніше?! Такі короткі закарлючки. Це був той самий водій моїх років, на лиці якого виразно відбилось страждання.


Вахтанг Кікабідзе


— Ви їдете в Цхнеті?

— Так, — відповідає, наче силує себе.

— Ще п’ять хвилин будете?

Я повертаюсь за рюкзаком, долаю вчетверте дорогу, на якій жодних ознак правил руху, кладу рюкзак біля водійського місця.

— А ви не скажете, — знову питаю неговіркого водія. — За Цхнеті, десь на Вере — Бетанія...

— Бетанія? Ви в Бетанію!

Схоже, таки справді гість — від Бога. Кільком грузинам я сказав мету свого маршруту, і одне це слово пробирає їх до кісток. І того, в поїзді, відірваного від рідних місць, і оцього, що живе неподалік.

— Там мій брат, Вахтанг. Вас як звати?

— Дмитро.

— Димитрій. Мене Томаз. Ви могли б передати йому дещо, — він помітно схвилювався, але відбиток страждання не щезав йому з лиця.

— Так, я збираюсь туди потрапити, передам. що треба.

— А... ви не хочете прямо. Туди нічого не йде, я можу завезти. Тільки, тільки треба платити, машина не моя. Три ларі.

Це зовсім дешево, сім-вісім гривень. Та я твердо намагаюсь зберегти гроші до зворотної дороги.


Поїхали по місту. Я й не намагаюсь його запам’ятати, надто багато нових вражень. Почався серпантин. Ми не стільки віддаляємось від Тбілісі, як піднімаємось над ним. Тут відстань вимірюється висотою. Вище Мтацмінда, на рівні далеких вершин, що оточують Мцхета.

На кінцевій зупинці виходять дві жінки і я. Виходить і Томаз.

— Передайте, я пам’ятаю про Вахтанга, як тільки зі справами впораюсь, приїду навістити.

— Передам обов’язково.

— Вахтанг, від Томаза. І ще привіт. Запам’ятаєте?

— Вахтанг Кікабідзе. Не забуду, — хотів зробити приємне, назвати Вахтанга Горгасалі, будівничого Тбілісі, але Томаз перебив мене:

— Вахтанг Кікабідзе! Вахтанг Кікабідзе. Не забудьте.


На Тріалетському хребті.

Понад Тбілісі і Цхнеті. Ніч


Всі мої думки останніх годин були спрямовані на одне — скоріше на природу, де ліс, вода, дрова і спочинок.

З острахом спостерігав розпросторювання темряви. Поруч нічого схожого на місце ночівлі. Насподі Цхнеті, з лівого боку дороги крутий підйом, праворуч схил так само стрімко падає вниз. Тільки вперед!

Мені не вперше отак з останніх сил чвалати поночі в пошуках пристойного місця. Такий самий крутий серпантин, як від Тбілісі до Цхнеті, веде мене нагору.

Досвід підбадьорює, бо рано чи пізно пристановище знаходиться. Досліджую місце ліворуч, невелику галявинку край дороги. Ні, тут тільки-но продавали шашлики, тільки вперед.

Не менше години йшов, спинявся від утоми. Як би не було темно в лісі, але рельєф у загальних рисах бачиш завжди. Врешті гора з лівого боку виплощилась, я видерся за допомогою льодоруба на метровий карніз, заглибився... Саме так, кращого не може бути, — сосновий ліс! В темряві розтягую між двома сосонками мотуза, розтягую намет, дістаю килимок і спальник, ховаю речі. Більше нічого не пам’ятаю, вочевидь спав цієї ночі, як мертвий.


Ономастикон


Шукаю воду для приготування сніданку. Що це? Читаю вивіску ресторана: Бетанія! Ці грузинські літери я розібрав. Питаю господаря, він махає правицею — там. В протилежний бік від шосе, яке повертає на Коджорі і Манглісі.

Бетанія! Мені потрібний був цей символ, щоб мілісіянти і перехожі, росіяни і грузини, однаково питали, куди й навіщо. Декого цікавило, хто тебе фінансував. Хтось вірив, дехто потискував плечима. А чого тут такого, я й досі не розумію — почитав літературу, подивився карту, зібрав трохи грошей, зібрав мінімум спорядження і їжі. Ще й добрі люди додали, так і донесу частину пакунту до Бетанії. А що довелось самому їхати, всі відмовились, так в цьому не лише мінуси.

Бетанія — це грузинська транскрипція слова "Віфанія". Як, наприклад, Шіо — це Симеон, по-нашому Семен.

Грузинські святі перших віків були виключно прибульці, люди заходу, півдня і сходу: Сідонія, Ніно, Або, Шушанік, учні Іоана Зеданзійського. З тих пір грузини сприйняли єврейські, грецькі, сирійські імена; згодом приходять завойовники, араби, перси, турки, і ономастикон Картлі приймає нові і нові імена. В Україні приживаються Ніна і Тамара, спитаєш когось — не кожний скаже, ще ці імена прийшли звідси. І в Грузії батьки називають дітей по-слов’янськи: Ольга, Володимир, Борис, і навіть з’являються "екзотичні" — Віра, Надія, Любов.

Томаз і Вахтанг. Перше намагаюсь повторювати, щоб не вилетіло з голови, друге ніяк не забуду.


Річка, схована в гущині лісу


Грунтова дорога повертає різко праворуч, де вгадується ущелина. Вгору і наспід проїздять джип та авто-іномарки, отже, вони або на дачі, або в Бетанію.

Відкривається спадиста галявина, густо всіяна будиночками-городами. Аякже, Коджорі і Цхнеті — відомі курорти, хто ж відмовиться мати діляночку в кількох кілометрах від Тбілісі! Нікого поблизу не видно, бо ущелина — он вона, а куди далі...

— Як потрапити в Бетанію? — гукаю чоловікові, що порається по господарству.

— Там стежка, — він показує, де та стежка.

Карпатський досвід підказує, що треба спитати у двох-трьох, але питати нікого, я йду вздовж зарості, потім ступаю в гущавину, сповзаю по крутосхилу. Йду стежкою вниз, ліворуч і вниз, праворуч і вниз. Таке враження, наче ці стежки не вниз ідуть, не до річки. Мені чітко вказали напрямок і я намагаюсь його дотриматись.

За годину кинув стежку і крізь хащі вибрався туди, де вирувала, клекотіла, ревіла гірська річка. Її чутно, але не видно.

Знову розсуваю зарості, застряю в шпичастих кущах і вибираюсь, ось і чисте місце. Насподі, метрів п’ятдесят нижче, вирує річка. Градус кривизни схилу оцінюю в 75—80 градусів. Майже прямовисний обрив!


Урвище


Робити нічого, треба "впасти" у річку, провести розвідку, і скоро я побачу монастир святої цариці Тамари.

Пішов крізь "джунглі" ще праворуч, тут майже до самого низу схил вкритий деревами і кущами. Поруч скеля, спробував до неї підійти, оцінити. Під ногами став осипатись пісок, довелось йти до висхідної позиції.

Кривизна тут не перевищувала 70—80 градусів, врешті я зважився сходити.

Прив’язав кінець мотуза до рюкзака, другий застрахував, прив’язавши до стовбура. Став потихеньку опускати. Є. Пару метрів виграв. Повторив маневр.

Кривизна трохи зменшилась і я зважився накинути на плечі рюкзак, повернутись до провалля спиною, так і сходити. В одній руці льодоруб, другою чіпляюсь за стовбури і корневища. Так набагато скоріше.

От і останній обрив, не більше двох метрів. Сповзаю, з’їжджаю сипухою...

Все. Скинути наплічник і кинутись в річку!

Святі Ніно і Тамаро, спасибі вам за молитви, слава в вишніх Богу.

Озирнувся на скелю. А наче не таке воно і страшне...


Рай на одну персону


Розвідка проти течії нічого не дала. Йшов берегами, йшов по каменях, по воді. Річка звивалась заледве не кільцями. Малі звивини, аж до поворотів у протилежному напрямі, накладались на менш круті повороти у більшому масштабі. Можна припустити, що й ці середні вихиляння вкладались у більший масштаб, який відповідав змінам напрямку цілої ущелини.

Мені здалося, я далеко відійшов від речей. Повернувся, пішов за течією. Також нічого. Перескакування з каменю на камінь створює ілюзію руху. Ти майже стоїш на місці, а здається — ого-го як відійшов.

Згадався ще один грузин з мого дитинства. Вчитель фізкультури В.О. Окуджава в старших класах завжди запрошував побігати за збірну школи. От і бігаю вже стільки років! А коли згадався "фізкультурник" Окуджава, за ним приходить і Булат Окуджава. Ні, таки справді, ціле свідоме життя, до тридцяти з гаком, я тільки й робив, що готувався їхати сюди, аби опинитись на річці в кількох кілометрах від Тбілісі. Ні душі навколо, ні лайки, ні одержимості заробітком, ні божевілля "культурних" розваг.

Людина є не тільки те, що вона їсть. Що бачить, чує, відчуває. Або навпаки — чого не бачить, не чує і не відчуває. Якби я приїхав сюди двадцять років тому, "по путьовкє", мої очі дивились би інакше, зовсім інакше. Цю чистоту треба вистраждати. І пташиний спів, і цілющий клекіт річки Вере. І ці хмари також треба вистраждати. За що мені це, многогрішному?

Вахтанг вистраждав. Де той монастир? Не міг я настільки збочити. Хоч би знати, куди збочив, проти течії чи за течією. Чи він не на дні ущелини? Так, він має десь виснути на схилі.

Піднятись на протилежний схил, вкритий травами і чагарями, було неважко. Піднявся навпроти стоянки, нічого не побачив, тільки скелястий бік ущелини і густий ліс над голими скелями. Відійшов по течії, піднявся ще вище — те саме.


Решту дня я займався "хатніми" справами. Куховарив, укривався від зливи, ставив намет. По воду ходив не два кроки вниз, трохи далі струменіла прозора вода, яка й після зливи не помутніла.

Назбирав суниць, варив з них компот, час дозволяв варити сою, і я неквапом готував соєві битки. Останні дні в мене з теплим харчування були... деякі труднощі, тож я надолужував.

Під вечір дали знати про себе старі знайомі — страхи. Я ж тут сам-один. Свобода дуже швидко може показати свій протилежний бік. Рай нам видається своєрідним пристановищем, до якого не сягає гріх і бруд. Ми не знаємо позитивних визначень. Ми змушені мислити рай негативно, апофатично, а Господь же за тисячу кілометрів звідси і за дві тисячі років до цього тільки й говорив про Царство Небесне. Від себе не втечеш, бо рай треба шукати в глибинах своєї душі.

Нема ліків кращих за молитву.

Відійди від мене, сатано. Свята Ніно, моли за нас Бога. Свята цариця Тамара, моли про нас Господа, перед престолом Якого ти перебуваєш. Святі землі грузинської, Або, Шіо, Кетевані, Шушаніка, Давіде, Гебріеле, Іоане, моліть Бога за нас.


Коли нагору легше...


Знову спав як мертвий.

Після сніданку сходив по течії в розвідку, де сліди коров переконували щодо деякої залюдненості цього місця (чи закоровленості). Вирішив так: піднімусь нагору, попитаю людей, якось вирішиться.

Зібрався, перейшов річку раз, по берегу, вдруге через річку, ось і стежка. Підйом в цьому місці далеко не прямовисний. Найкрутішу дялянку, яка сусідувала зі скелями, пройшов за кілька хвилин. Навіть не спинився спочити. Ще тридцять-сорок хвилин, і я нагорі. Льодоруб тут не до чого, хіба що задля рівноваги. А сходження вниз зайняло дві-три години.

У горах і не з такими чудасіями стикаєшся.



РОЗДІЛ 6.

МОНАСТИР СВЯТОЇ ЦАРИЦІ ТАМАРИ


Провідники


Дороги завжди кудись виводять. Ця дорога від коров’ячого броду привела до того самого дачного поселення. Мабуть, воно далеко тягнулось вздовж ущелини, бо цієї недобудованої й недоруйнованої будівлі я вчора не бачив.

Оголені балки, стіни й перекриття сягають другого-третього-четвертого поверхів. В одному місці плита перекриття і опорні стіни провалились, створюючи картину мальовничої руїни.

Недобудований санаторій явно приватизований: стовпи використовуються під розтяжки мотузів, на яких сохне білизна, в одній з кімнат споруди дбайливі господарі влаштували комору. І справді, споробуй-но перенести сюди житло — в будь-який час багатотонна конструкція може поховати під собою все живе.

Естетика грузинської руїни 90-х років. Кажуть, таке робиться по всій країні; санаторії й бази відпочику, що в них вкладено мільярди "дерев’яних" рублів, занедбано і втрачено назавжди.

Але люди якось живуть, харчуються з присадибних ділянок, "крутяться". Біля "санаторної" оселі нікого не бачу, навпроти на подвір’ї порається дівча, намагаюсь спитати її, але дівча ховається, замість неї приходить старий, мабуть, дідусь. Певне, у них так просто до дівчини не прийнято.

— Гамарджобат!

Він не знає, як дістатись Бетанії.

Йду далі. Раптом на мене вискакує кавказька вівчарка, і я ставлю перед собою льодоруб. Собацюра оскаженіло гавкає, але вхопити не зважується. Чи не хоче, чекає від мене першого кроку? Їй моя залізяка за іграшку...

Хазяїн відтягає її, вітаємось. Де Бетанія? Це просто, пару кілометрів по стежці в той бік. Кажу, що ніби в тій стороні був.

— Ходімо, покажу дорогу, — і щось говорить сусідові.

Поки сусід провідника садовить на мотоблок дітей, ми пірнаємо в ліс, заглиблюємось, згодом дорога йде вздовж ущелини. Он воно що, треба йти далеко проти течії річки.

— Он там вона, за горбом, — ми спинились біля памятного знаку з хрестом. Палає свічка, поруч лежать монетки.

— Далеко йти?

— Півкілометра.

Слово "півкілометра" одне з улюблених у гуцулів та решти карпатців, вони жаліють подорожніх з важкими торбами і "обнадіюють" їх цифрами відстаней, які далеко не завжди відповідають дійсності. Хочеться вірити, що цього разу це справді "півкілометра" (розповідають такий анекдот: на роздоріжжі стоять туристи, уважно вивчають карту, радяться; о! — кажуть місцеві аборигени, — зараз побачите, повивчають карту і підуть до нас питати дорогу; а чого, йдуть, не соромляться).

Ми стоїмо на краю великої ущелини, одного з багатьох рукавів, поєднаних із Вере. Завширшки таке ж велике, тільки не настільки глибоке.

Тріалетські гори залиті сонячним сяйвом; прощаємось із провідником, бажаємо одне одному гараздів. Мені знову наука: намагався потрапити в монастир, не розпитавши докладно, задовольнившись туманними відомостями. У горах, навіть таких порівняно невеликих, відстані оманливі. Краще покрутити за компасом карту, якщо вона є, та й розпитати тубільців, хай навіть гість для них не від Бога, а щось таке страшніше за татарина.

Знову вниз!


Чого я тут не бачив?


Уторована стежка звертає різко праворуч, по тому збочує ліворуч, обходячи хребтик-відрог, який на оглядовому майданчику з хрестом прикривав від спраглих паломників храм цариці Тамари.

Стежина плавко сходить додолу, тому йти напрочуд легко, моби без тягаря на плечах. Назустріч люди, чоловік і жінка, скоріше за все грузини.

— У вас нема води?

Як це нема? Простягаю паломникам воду і компот. Сумнівів немає, але все ж питаю, чи далеко.

Якщо вниз, то близько.

Близенько, так. Кілька хвилин ходи. Стежка вужчає, скоро відкритий простір.

Він! Вона. Дивлюсь на монастир, на вифарбовану кіновар’ю церковну покрівлю, дивлюсь і дивлюсь, майже розчарований: вкрита килимом лісу долина, посередині на пригірку свічкою стовбичить храм. Який же він малий у порівнянні з горами, із небом!


Я не знаю, від чого з’явилось жадання потрапити сюди. Побачити святиню цариці Тамари? Віч-на-віч бачити архімандрита Лазаря Абашідзе? Ні, мабуть, це такий місток, що привів мене в Грузію.


Ось вона, священна резиденція цариці. Вахтанг! Треба передати вітання Вахтангові. Тезці будівничого Тбілісі, тезці співця Тріалетських гір.

І я рішуче перехоплюю льодоруб в положення ковзання. Лівою рукою берусь за лопатку, правицею стискаю держак. В такому положенні можна розподілити вагу тіла на три опори: ноги, що шукають опертя внизу, і вістря, яке врізається в грунт.

І як паломники долають цю крутизну?


Бетанія — оселя бідності


Низом ущелини шумує річечка, притока Вере. Переходжу її по камінню, піднімаюсь стежкою, яка нагадує стрімкі сходи.

Дух забивають пахощі меду. Оглядаюсь навколо, пасіки не видно. Невже так пахнуть квіти?

Густий запах супроводжує мене до монастирського подвір’я. Високі середньовічні мури, за ними тьмяніє грубе муровання, на нім посаджена висока вежа. Мистецтвознавець одразу розрахує вікові й стильові шари — вежа недавня, продовження мурів стилізоване під старовину, фундаментам майже тисяча років


Гей, мистецтвознавці всіх країн! Забудьмо на хвилину, хто ми і що ми. Це ж джерело Води Вічної...

Отець Лазар саме мистецтвознавець, іконописець. Знову не відчуваю жадання негайно зустрітись, нехай все йде своїм плином. Оно Джаба також мистецтвознавець, і навіть, як подейкують, кандидат наук. Куди тебе відправив спочивати президент Едуард, а чи не в монастир заслав?

До мене йде монах. Одне коротке питання, одна відповідь; я заходжу в храм: прохолода, особлива храмова тиша, на всьму позначується суворість. Посередині в дальньому від олтаря кінці аскетичний трон архімандрита; на стінах проглядають давні фрески. Поховальні плити під ногами. По південній стіні тягнеться ряд ікон, всі на одному рівні, всі невеличкі. Письмо свіже й яскраве, відтворює біблійні сюжети. На колонах ікони святих, які можна зустріти в будь-якому грузинському храмі: св. Ніно, св. Тамар...

Я сам у Бетанії...

Здавна монастир називали оселею бідності. Радянська влада позакривала все, що можна було закрити. Бетанію перетворили на музей. Двоє служителів музею були священиками, вони таємно відправляли служби Божі, і ніхто з селян навколишніх сел не зрадив їх. Вони були справжні служителі Божі, нічого свого — все Боже, і машина репресій якось обминула їх.


Злодій, що став монахом


При брамі зустрічаю іншого монаха.

— Ви звідки? — питає мене брат.

— З України, з Києва.

— З самого Києва, — луною відзивається він і приголомшує відвертістю: — Я в Києві рулетку крутив, на Хрещатику.

До мене важко доходить. Я не розумію, навіщо мені це знати. Ну да, скільки розбійників покаялись, скільки добровільно віддали себе на тортури. Поруч із Христом висіли двоє розбійників. Один з них покаявся...

Якось я розговорився в Києві з одним грузином. Увечері мав квиток на Львів, вирішив підійти до храму св. Георгія. Там і зустрів його, побитого, голодного. Сказав йому про Бетанію, про монаха з київських рулеток. "Так це мій друг! — вигукнув побитий партнерами по картярських іграх хлопчина. — І главний там раніше був — злодій в законі!" Питаю, чи не Лазар? Ні, інший, новий архімандрит. "Ти б кидав це, — кажу йому, — та й подався до свого друга. Архімандрит прийме?"

Не знаю, чи дістався мій київський знайомець, що йому картярі набили синці під очі, своєї Батьківщини. Чи продовжив ходити по вістрю ножа.

Отець Лазар тут не служить. Певне, він прийняв ще один занедбаний монастир, аби прикрасити його реставрацією і богослужінням.

Агов, мистецтвознавцю з "Мхедріоні"! Чи ви вже не в монастирі, генацвале? То кличте до себе батоно Едуарда, і київських друзів кличте, батоно Леоніда, батоно Леоніда. Всіх кличте, генацвале, не тільки Дмитра і Славка, дехто з них справді відгукнеться.

— Ви когось хотіли бачити?

— У вас є послушник Вахтанг?

— Так, є Вахтанг! — він щиро радіє, зміг-таки хоч чимось допомогти. — Зараз піду покличу.


Вахтанг


До мене йде худорлявий, з розкуйовдженою бородою, послушник. Він у цивільному. На Томаза... схожий, тільки не рисами обличчя.

— В маршрутці на Цхнеті зустрів Томаза, вашого брата. Він її вів. Передав вам привіт, сказав, переробить свої справи і обов’язково приїде до вас. Ось, власне, і все, що я мав переказати.

Віддаю йому решту армавірських дарунків, я ж бо тепер наче повертаюсь.

— Ай, це ж цукерки з України, я вас тільки почув, почув ваше "г", і питати не треба, звідки ви, — Вахтанг заплакав; чомусь найбільше його розчулило глухе українське "г", яке я вперто вживав замість проривного російського.

Вахтанг плакав, і не потрібно було пояснювати, чому: злиденність теперішньої Грузії, тяжкі родинні відносини, все те давнє й далеке, що він назавжди втратив. Перший крок — втратити все, чим раділа і чим боліла душа, все втратити, окрім Бога, наступний крок — знайти незрівнянно більше. Всенький світ, розхристаний і безпомічний. Якщо хочете бути першими, станьте останніми.

— Хочу дещо передати. Вам, вашим друзям, кому ви скажете в Україні, всій Україні. Любіть одне одного. Любіть Бога. Більше я нічого не можу сказати. Любіть... Все інше — дрібниці, пустощі. От...

Йому треба повертатись на послух. І він пішов, зсутулений, зморений. А я подумав, дивлячись йому вслід: чи не для цього я приїхав на Кавказ? Чи не те саме сказали б мені патріарх Ілія і архімандрит Лазар?


Використання льодоруба за призначенням


Проминути п’янкий запах меду. Перейти річку. Видертися на гору. Повернутись додому.

Тепер я по-справжньому зрозумів, чому так захекались люди, які зустрілись по дорозі до Бетанії. Прямовисні ділянки, півметрові східці, і місцями голий пісок, щебінь. Довелось по-альпіністськи встромляти гострий дзьоб льодоруба, підтягуватись, закріплюватись на новому майданчику, вганяти дзьоб ще вище. І так — на висоту дев’ятиповерхового будинку.

Озирнутись, коротку молитву прошепотіти, струсити з лоба піт. Прощавай, Бетаніє! Святі Ніно й Тамаро, помоліться за всіх нас біля святого престолу Господнього.

Власне, подорож майже закінчена. Теперечки дещицю грошей можна використати на вино. Тільки поскоріше в Тбілісі.




РОЗДІЛ 7.

ЯК СВІТ ЛОВИВ МЕНЕ

ПРИ КАВКАЗЬКИХ ДОРОГАХ


Відомий астроном,

знавець історії та літератури...


Мова про Йосифа Віссаріоновича. Сталін також грузин, не варто цього забувати, аби не склалось щодо грузинів надто ідиллічного враження.

Чимало кавказців дотепер ставляться до "вождя всіх країн та народів" шанобливо — земляк, рідна кров. Життя дуже скоро надало доказів цьому. Поблукавши задля годиться в пошуках стежки на Цхнеті, я врешті став на ту дорогу, яка йшла в правильному напрямі.

І знову повинен згадати обставини. Мені вже незручно, щира правда, але, загубись я в лісі надовше, чи, навпаки, коли б одразу вийшов на правильну путь, ніякого джипа могло не бути.


Чую ревіння автівки ззаду, пропускаю її, а вона — джип, моделі якого я не запам’ятав — гальмує біля мене.

— Вас підвезти до Тбілісі?

— Можна. Я саме на Тбілісі.

Закидаю неважкий рюкзак у багажник, вмощуюсь у салоні, бо поруч з водієм сидить старша жінка, скоріше за все, родичка водія.

Водій молодий, приблизно віку Саакашвілі, а отже, й мого віку. Я не дуже здивуюсь, якщо це й був Саакашвілі. Цілком вірогідне припущенні і щодо участі хазяїна джипа в команді нового президента. Йому ж-бо, наймолодшому в Європі президентові, зовсім не обов’язково набирати команду прибічників з людей віку Абашідзе (аджарського можновладця, не архімандрита), тим більше — батоно Едуарда і батоно Джоби. Логічно запросити до влади однолітків, особливо таких, що їздять на дачу на джипах.

— Ми вас бачили вчора. Це ж ви йши згори?

— Так. Було таке, — дещо втратив орієнтацію часу, це справді вчора? Якби сказали "позавчора", і це б підтвердив.

— В Бетанії були?

Я коротко оповів свої пригоди.

— Ви читали Судоплатова? — вочевидь, одноліток і потенційний кандидат до команди Саакашвілі не дуже захоплювався антикварними скарбами минувшини.

— Нє, тільки чув відгуки.

Цілісіньку путь від ресторана "Бетанія" до вулиці Руставелі, придворного поета цариці Тамари, він захоплено оповідав подробиці шпіономанії напередодні Другої світової. Виклав все, що знав, про Блюхера, Ворошилова, Тухачевського, Павлова, змову німецького і радянського генеральних штабів.


— Десь у 2010-му американці закінчать розробку протиракетної парасолі, тоді ховайся, хто може, ми всі швидко стаємо -надцятими штатами, — просвічував мене потенційний кандидат до команди нового президента...

А щодо прогнозу на 2010—2015, то це не новина, ще батоно Збігнєв запланував на цю п’ятирічку щось схоже на громадянську війну. І не таку бархатну, як оце перед Новим роком поставила на чолі держави батоно Саакашвілі.


От ми і в місті. Тут вивчав науки батоно Сталін; разом з ним в семінарії вчились полум’яні революціонери, полум’яні письменники, співці Короткого курсу, вчені й громадські діячі, також полум’яні — десятки прізвищ. В місцевій геофізичній обсерваторіі переконаний соціал-демократ Джугашвілі протягом восьми років спостерігав за зоряним небом. Врешті продовжувач справи Леніна переконався: нема на зоряному небі Бога. Не видно по Чумацькому шляху, не проглядається у галактиках і сузір’ях; і метеорити прорізають миттєві світлові лінії цілком матеріалістично. Справді, в космічному просторі нема Бога. Йому нема для цього потреби, бо сказано в Новому Завіті: Бог є Дух.

І Сталін мурахою ходив по цій землі, нікчемною порошинкою. Думав, всіяне зорями небо не впаде на нього. Впало. Ще й як впало. Не те що на Шота, іменем якого названа ця вулиця, царедворця і поета святої Тамари, що на нього впала посмертна слава. Не впало небо й на праведників Картлі, чужеземців і синів цієї землі.

Прощавайте, однолітку наймолодшого в Європі президента, прощавайте, бабусю. І дай нам Бог завжди перебувати духом там, звідки ми щойно приїхали.


Тбілісі — місто контрастів


Міста я майже що не бачив. Та й не було бажання, дорогою наслухався історій, від яких хотілось знову втекти у гори. Там, у горах Великого Кавказу, на мене чекає ночівля, тиша і те саме зоряне небо, яке впродовж восьми років марно намагався побачити нещасний диктатор.

Кажуть, ніби варто потрапити у Тбілісі, і ви опиняєтесь у традиційній атмосфері східного міста. Нічого подібного! Майже те саме, що Київ: шаурма, хачапурі й шашлик на кожному кроці, рекламні вивіски ( це і є основна мова спілкування сучасного міста), панянки в джинсах і маєчках. Із обміном валюти ніяких проблем: рублі, долари, євро.

Питаю, як потрапити на Військово-Грузинську дорогу й тепер тільки з’ясовую, що в столиці Картлі функціонує метро. Доводиться пересідати з однієї лінії на іншу. На паперчині записані в російській транскрипції назви станцій. Дві станції пересадки, одна станція призначення. Звісно, ті слова геть вмвітрились з голови.

Виходжу там, де мені вказали, і від подиву завмираю: той самий базар, ті самі маршрутки, поруч автостанція. Рвучко звертаю до місця, звідки позавчора виїхав на Цхнеті. Ось вона, Цхнеті грузинськими рукописними літерами, тільки водій інший. Шкода, прощавай, Томазе, я виконав твоє необтяжливе прохання, а Вахтанг, коли приїдеш до нього, сам тобі скаже все, що треба.

Так хотілось хоч побіжно оглянути Кафедральний собор Сіоні (загалом в країні багатьом храмам дають ім’я біблійної гори десяти заповідей Мойсеєвих), старовинні й новітні споруди з базальту й граніту, туфу, тешеніту, вапняку, мармуру. Каміння під рукою, чого-чого, а цього добра в Грузії вистачає. В Сіоні зберігається хрест з виноградної лози, який Божа Мати дала святій Ніно для проповіді в серці Кавказьких гір; фортеця Нарікала, гора Мтацмінда, Метехі, Анчісхаті; роботи рук Бека Опізарі в музеї грузинського мистецтва — оклад Анчисхатської ікони, золотий хрест з рубінами, перлами та смарагдом, що належав цариці Тамарі.

Але мій час вичерпався. Закінчується третій день подорожі по Грузії. Перші три дні витратив на дорогу до Казбегі. В запасі є два-три дні. Оскільки літак не чекає мене на злітній смузі, час вирушати. Десь тут починається знайома Військово-Грузинська.


Допався до вина


Моя зворотня путь йшла навпростець, просто через базар, повний вина і фруктів. В кишені лежали наміняні ларі, а думка в ці дні раз-по-раз зверталась на п’янкий напій, без якого місцеві мешканці себе не уявляють.

Від самої Вере нічого не їв. Шлунок нагадав про себе жалісним урчанням, тому спершу взяв для нього, тобто шлунку, хачапурі, а на гостинець (чи на дорогу) пляшку "Боржомі". Дорогенько коштує ваша мінералка — один ларі!

— По скільки вино? — підходжу до літнього чоловіка.

— Вам какоє? Пробуйте, пробуйте, — і наповнює кухоль спочатку червоним, по тому білим.

Сумлінно п’ю спочатку червоне. Так скільки літр? Гаразд, беру. Смакую біле, о, це ще краще, прошу і цього мені налити. Дорожче коштує? То нічого, хоч на годинку я почуваюсь багатим дядьком з-за кордону. Цього півтора літри, а цього літр, бачите рюкзак — це ж тягнути самому... Взяв би й більше.

Виночерпій втягує у себе винні пари й миттю опускає трубку в горлянку пластикової пляшки. М’яким струменем вино заливає поліетиленову посудину.

Ховаю пляшки в рюкзакових надрах, і в цей час продавець припрошує знову: не поспішайте, гостю, давайте, мовляв, ще трохи.

До нас підходять двоє друзів виночерпія, "кунаки". Продавець якоюсь рідиною заливає чарки. Невже чача? Тепер зрозуміло, навіщо на столі ковбаса, хліб, огірки. Хтось похапцем проказує тост, ми п’ємо і я машинально тягнусь рукою за "закусем". Звичайна горілка...

Мене трохи хитає з боку на бік, але настрій бойовий; купую трохи аличі, одією ще трохи закусую — на дорозі я мушу бути тверезим — виходжу з ринку.

Автобусів на Казбегі нема. Маршруток також. Пусте, це навіть краще, поїдемо автостопом.


Міліцейські замальовки на тлі кавказької ночі


Райдужний настрій поступово вивітрювався. Плечі знайомо нили, ноги гуділи — давались взнаки попередні переходи. Сонце стрімко сідало десь за Кутаїсі, за Ельбрусом, нагадуючи про попередні ночі: темрява на Кавказі огортає землю раптово, швидкоплинні сутінки, і одразу — ніч.

Пройшов міст через Куру, пройшов пару кварталів північної околиці, потягнулись нескінченні бензозаправки, до яких чомусь ніхто не під’їжджав. Тільки місце займають, мій законний крайдороги.

Нарешті розумію: поки пройду цих півкілометри до міліцейського посту, стане зовсім темно.

Кидаю рюкзак, голосую. Жодне авто не спинилось, мабуть, невдале місце, та й сутінки. Проходить година, що робити, далі йти? Кидати намет просто край дороги?

— Гей, спитай, чи нема в них бензину? — неподалік зупинилось авто, водій якого поставив на дашок каністру.

Нема в них пального, тільки дизпаливо; я підходжу до нього, пояснюю, чого тут стовбичу, він також пояснює, чому він спинився, ми знайомимось, і він лізе в салон.

— Дімірті! Каждій грузін, єслі он грузін, должен в машине іметь две вещі, — говорить і запитально дивиться на мене.

— Які?

— Віно і женщін. Адін женщін і многа віна. Женщін у меня сечас нет, но віно — єст. Дєржі стакан!

Третя пляшка не гірша від попередніх.

— Дімірті, — продовжує чоловік, — вот мі віпілі з табой, генацвалі, і мі запомнім ето на всю жізнь. Я буду всєгда помніть, что тут на дароге встретіл тебя. І ти помні! Давай єщо па адной.

Через хвилину приїхало авто з бензином, повантажили рюкзак, який поважчав на дві пляшки, одну купив дорогою — марочне вино, другу, півторалітрову, подарував новий друг.


А далі почалась ніч. Друг виявився міліцейським босом або злодієм, щоправда, ці два поняття в Грузії наповнились якимось іншим змістом, зблизились, переплелись. На тбіліському посту "кунак" про щось перемовився з "даїшниками". На шаленій швидкості ми помчали у бік Мцхета, спинились біля іншого посту. Тут друг надовго зник, сказав, переробить свої справи, тоді відвезе мене, куди треба.

— Гамарджобат!

— Гамарджобат, — я забув правильну відповідь, слово "гагімарджот", проте чоловік продовжив говорити грузинською.

— Я не розумію грузинською.

— А, скажі, ета чія машіна?

— Не знаю, прийде хазяїн, сам скаже.

Хазяїн прийшов не в настрої. Бачу, що питати не варто, він, може, шукає мені транспорт на Казбегі, йому, може, соромно, що не може нічого зробити.

Повз нас важко відходить КАМАЗ, звертаючи в бік Тбілісі. Через півхвилини "кунак" натискає на газ і ми з ревінням вивертаєм на трасу. Кілька хвилин летимо на шаленій швидкості, наздоганяємо вантажівку, сигналимо водію спинитись. Той спиняється.

Мій друг щось вигукує йому. Водій вантажівки — у відповідь. "Кунак" надриває горлянку, потому різко розвертається на цій же полосі, під’їздить до кабіни, випльовує чергову аборигенну лайку, плює в бік кабіни. Ми мчимо кудись проти руху, за кілька хвилин спиняємось біля третього посту.

— Вот здесь уєдіш на граніцу, — авто зривається з місця, а я лишаюсь на міліцейському посту, де мені начебто повинні спинити транспорт на кордон.

Згодом переконався, не та тепер Грузія, нічого вони не повинні гостеві, хоч би зі своїми справами упорались. Знову згадалась збірка батоно Дмитра: вони їхали на вірменський кордон автом "Мхедріоні"; грузинський прикордонник зважився попросити в пасажирів мхедріонівської машини документи. Водій батоно Дмитра різко розвернувся, і через півгодини вони повернулись із підкріпленням. Прикордонників поклали на підлогу. І ті, й інші дико кричали. Оце — всі вони страшенно кричали, — невже це й є національний характер? Не вірю. Просто люди дозволяють собі піддаватись емоціям, страсті.


Всеньку ніч я спостерігав, як щупакуватий поліцейський зупиняє машини. Навіть цікаво було: він свистів, машина спинялась, підходив, брав гроші. Через деякий час віддавав "виручку" начальству, яке було і старше за нього, і комплекцією солідніше. Деякі авта не спинялись, тоді він свистів навздогін. Лиш один раз начальство прореагувало на таку неповагу до поліції, вскочило у чергове авто і через деякий час повернулось, переможно посміхаючись.

Була й третя категорія водіїв, зовсім незбагненна для мене. Ці треті самі спинялись, хоч свисток мовчав. Мовчки спинялись, мовчки вкладали в руку поліціянтика купюру, мовчки продовжували свою путь.

Чим далі, тим ясніше ставало: ніхто тут не збирається спиняти для чужака навіть трактор.


Щоби рухатись в потрібному напрямку,

слід рухатись



Щоб рухатись у потрібному напрямі,

слід... рухатись


Один з законів автостопа — вночі не беруть. Здається, єдиний раз мене взяли у авто під ніч, але то було в Карелії, вечір затягнувся надовго рештками білої ночі, та й водій мене перед тим бачив разом із іншим водієм. Хоч і не перекинулись ми з ним жодним словом, та все ж він прийняв мене за доброго знайомого, себто ближнього, та ще ж знав, що я з України приїхав.

Подорож заколисала мене; коли тебе Бог на руках носить, потрохи втрачаєш відчуття реальності, забуваєш, що є на світі міліція, усілякі небезпеки й перешкоди, писані і неписані закони, втома і така містична реаьність, як протиставлення руху до певної мети — рухові у зворотному напрямку. Між іншим, існує такий забобон у туристів (забобони притаманні не лише футболістам, бабцям і чаклунам) — не повертатись тою самою дорогою. Але мені здається, цьому посприяла не так практика нещасних випадків, як звичайне жадання побачити нове. В кожній сфері — свої забобони, своє самообеження свободи.

Щодо тої самої дороги. Як бачимо, я знехтував звичаєвим туристичним правом, навіть не спробувавши замислитись відносно іншого маршруту. А що робити? Їхати на Абхазію, куди здебільшого завертали вантажівки з посту (їхали вони на Поті й Батумі, але ж добру сотню кілометрів путь збігається), то їхати чи не їхати? Певна річ, не їхати, "у Абхазію не нада, білі случаї", сказав представник консульства, тому, сонячна й антична країно, до кращих часів. Най вона буде для мене терра інкогніто, ця країна скорпіонів, гамадрилів, які вимагають незалежності в складі Грузії, відлюдників, що шукали в ущелинах і на схилах цілковитого єднання з Богом, і нинішніх мешканців гір — партизанів та злочинців, сванів та вірменів, блокпостів та... залишків сухумського мавп’ячого заповідника.


Звісно ніякою вишуканістю, ні шляхетністю мої думки під ранок, — тільки-но все остаточно стало зрозуміло — не вирізнялись. Думки плутались і наскокували одна на одну, був би справді розізлився на Грузію та її мешканців, але ж минулі дні стояли мені від нечестивих почувань нездоланною перепоною.

Перестав тебе носити за пазухою Господь. Але ж і пташенята вилуплюються з яйця на світ Божий, і немовля робить несміливі кроки, спершу в краватці, тоді у світі, який чомусь вважають жорстоким. А справді, коли ним править князь світу цього, то яким він має бути?

Зрозуміло одне — треба рухатись, і край. Навколо гори, отож, кожний турист запевнить: у горах наприпочатку ноги самі несуть, бо ж путь веде просто на небо.


Чим день відрізняється від ночі


Щойно хотілось зануритись у теплий спальник, можна й забратись у теплу кабіну. Колега Фейербаха Вольтер якось висловився з приводу паризької легенди, буцімто якийсь святий після страти схопив свою голову і довго-довго чимчикував середньовічним Парижем: у цьому ділі головне — зробити перші кроки. Так і тут, перші кроки, перші кілометри дороги понад Арагві, і сили вливаються мені туди, куди повинні вливатись, і здається вже, що не так все погано.

Ось і перше авто підбирає. Ранком неважко розгледіти — чоловік під наплічником, тягне скількись домашнього вина плюс пляшку заводського. Авто завертає і я йду далі, допоки не дається таки взнаки відсутність нормального відпочинку.

Ти згоден ниньки на маршрутку, ту саму, яка коштує вісім ларі від Казбегі до Тбілісі, ту саму, яка возила тебе за так. Але ж розібрати східні візерунки грузинського шрифту, та ще й на швидкості! Правильно, спиняється авто і ти знов їдеш нагору, аж до міліцейського (чи вони тут поліцією звуться?) посту, де водій просить мілісіянтів спинити для мене маршрутку.

Ні, ти таки в Бога за пазухою, невдячний грішнику, ти, чоловіче добрий, сідаєш таки в маршрутку, тобі спиняють її й поліція, і кримінальний розшук, з яким ти встиг потоваришувати: припросили ввічливо у авто, наче між іншим питали, що, куди і як, аж потому признались, хто вони такі, їм же треба відпрацьовувати напрямки, версії, подорожніх, своїх і гостей, відпрацьовувати, зрештою, точки й напрямки російських звинувачень. І ось ти на колесах, знов пожадливо позираєш на садиби, папахи, гірські обриси й скелі, розглядаєш потайки пасажирів, знайомі місця, де бачив автохтонного чорношкірого грузина і коров, які ніяк не хочуть поступатись дорогою, наче переконуючи мандрівника: це мої гори, і край!

Потому пішло найцікавіше, серпантини, урвища й сонячна галявина перевалу Джварі, звідки Терек звертає в Дар’яльську ущелину. А ще цікавіше на верховітті Великого Кавказу — поспати, конвульсивно хапаючись за поручні чи що там у руки трапляється.


Традиційна кухня в Казбегі


Патріархальний Казбегі. Ознаки життя подають лише базарчик, кіоски, крамничка. Готель заколочений. Люди тільки в центрі, невеличкому майдані на трасі; поза громадськими закладами в різні боки розбігається село: кудись нагору, на східні крутосхили, назад, уздовж Військово-Грузинської дороги, та прямісінько до Казбека, в низину Терека, де на високій горі стоять камінні будівлі монастиря.

Найперше хочу йти до відлюдьків. Ось вона, твердиня, неначе на долоні, люди запевняють мене, там і вода є, джерело. Та я сьогодні як ніколи тверезий. Відстані у горах, змірені на око, оманливі. І дуже їсти хочеться.

При дорозі знаходжу кафе, воно колись за Союзу, путівок і "дружби в усьому світі", напевне користувалось шаленим попитом: шашлик запікався, пахтячи на цілу долину, і вино з горілкою рікою лились.

Теперечки заклад складає враження покинутого людьми. Входжу, кличу. Нікого, ані звуку. Гукаю сильніше. Той самий результат. Нарешті виходить літня жінка, стара грузинка, питає не дуже приязно, що треба. Намагаюсь їй пояснити. Меню по-російськи вона знає твердо: борщ (борщ? — ніякий не український, тільки назва) за скільки-то, хінкалі за три ларі, шашлик за три з половиною. От і все. В мене три ларі папірцями і монета невідомої вартості. Віддаю їй все. Зробіть, мовляв, те, на що вистачить цього багатства. І всідаюсь, і дістаю вино. Одного не вистачає, краєвиду на річку, гори й монастир.

Не проходить півгодини, а на столі вже стоїть паруюча порція хінкалі. Все? Все.

До сих пір не можу допетрати, як нормальна людина спроможна проковтнути три порції. Навіть якщо вона з Франції, де не прийнято наїдатись, навіть якщо вона зранку не мала росинки у спраглих вустах. Це галушки, вареники й пельмені, а точніше, зменшений і спрощений варіант котлети по-київськи: тісто, баранина, масло. Скільки можна здолати котлет по-кївськи? Одну, дві, три? Подальше — це жорстоке знущання над невинним організмом. Існують права людини, права дитини, права тварини, а права тіла — ні?

Я дуже голодний, в мене чудове вино, за спиною найкращий у світі ландшафт, попереду — невідомість. Здолав шість "вареників", решту чотири поклав до казанка на майбутнє, обклавши їх, пузатеньких, прохолодними пляшками з вином і з водою.

Востаннє озирнутись на місто, що нагадує, мабуть, стародавній Хеврон — вбогі оселі, гори навколо, царі з династії Іродів не будують тут палаців, прокуратор в Єрусалимі, проконсул у фінікійських містах. І монастир непохитно стовбичить на вершині гори, яко з нами Бог. Так, з нами Бог, я закидую важкенний, як завжди, наплічник і йду туди, де гори впритул стискуються до річища Терека.


Останній шкіц Кавказу


Ніхто не кличе на колеса. Це добре, просто чудово, я б не відмовився від спокуси. Йти униз, плечі завзято смокчуть у печінки сік від хінкалі й вина, чого ще треба людині? Молитви. Упокой, господи, душі цих осетинів, нащадків стародавніх ужиків, які охороняли єврейський пошт на Святу Землю. Це ж вони, чи не так? — несли від закривавленої Спасителевою крівцею Кальварії, від самої Голгофи до самої Мцхета, Хітон Господень, а зараз їхні нащадки розбились на крутому повороті. Упокой їх, Господи.

Тунель. Бокової дороги нема. Зате є величезна фура, яка бере мене до кордону.

— Звідки їдете? — питаю в свою чергу, після того, як двома словами описав свою подорож.

— З Вірменії. Є там місцина, де мінеральна вода краща за боржомі. Так що вантаж — найкраща в світі мінералка з берегів Севану.

Прикордонні формальності минули знову швидко. Тільки дочекатись транспорту, що згодиться перевезти по колдобинах, якими нещодавно вірмен-одинак на "Волзі" продирався крізь колону двохсот залізних вірменів, нащадків імператора Іоана Цимісхія, переможця Святослава Ігоревича, великого князя Київського. До кордону бере "уазик", кілька хвилин трясонини, і висаджує... ні, не на нейтральній смузі, в кінці нейтральної смуги, на першому прикордонному огородженні (чомусь у росіян тут так влаштовано). На мене зирять з-за огорожі, як на туриста-з-орбітальної-станції, певне, не всі тут знають всіх правтил і тонкощів, не хочуть пускати, забирайтесь звідси, ми пішоходів не пускаємо, — та он же, приїхав на "бобіку", все одно нічого не знаємо, йдуть кличуть начальство, приходить начальство в майорських погонах, як же, воно мене пригадує, і хлопчина сержант пригадує, ми радо вітаємось, і навіть контороль минає швидче, ніж кілька днів тому. Ось льодоруб, ось казанок, намет, спальник, законне вино, краще навіть за мінеральну воду, що стікає з високих сірих і жовтих гір у Севан.

Водій автобуса не хоче брати на Владикавказ. "Я ж говорив, де ти взявся на мою голову!" — буркотів він на приінгуському блок-пості, де в автобус зайшов вояк. "Ви, ви, ви і ви", — вказував пальцем вояк, на мене також, ясна річ. Де міграційна картка? Ось паспорт із штампом. Перевіряють на розумній машині, саме в цей час водій невдоволений, він же знав, все добре, чоловіче з Військово-Грузинської дороги, можна іхати.

Година дрімоти. Схиляється на захід сонце — вечір. Владикавказ.


Чорна корова


Ти радісно спілкуєшся з купкою осетинської міліції, ніяких поїздів до ранку нема, запевняють тебе; що ж робити? — скоріше на Беслан. І я сідаю на маршрутку, але попередньо ледь не встряваю у бійку з осетинським хлопчиною. Гарячі хлопці, грошей бажають.

Ти в Беслані, сусідові столичної інгуської Назрані, і тебе охоплює справжнісінький жах: ні потягів, ні електричок, ні автобусів. Ні в бік Ростова, "воріт Кавказу", ні в Чечню. Тільки на мить охоплює, ти ж бо не герой роману і не бойовик, зброї в тебе небагато — льодоруб і вино, але треба заповзятись кудись рухатись. Ти твердо стаєш на асфальтовану трасу і здіймаєш правицю. А невдовзі мчиш у авто зі швидкістю сто — сто сорок кеме і більше, бо водій таки переконав тебе: єдиний шанс — наздогнати один з автобусів. Шанс потрібно побачити, повірити в нього, навіть якщо закінчуються гроші, час, терпіння, все одно лишається чоловікові шанс. Це не в Кубанську велику повінь чоловік сидів на стрісі власної оселі, вимагаючи від Бога надати йому допомогу. Бог надіслав човна, пліт, надувний матрац, а чоловік все волав до Всевишнього: дай мені! (Перепрошую, це був анекдот.)

Ти мчав, поклавши сподівання на Господа, і воно не оминуло вас, водій рвучко крутонув кермо, авто кинуло ліворуч, мене швиргонуло до правих дверцят. Ми обминули чорну корову.

— Чорна корова, чорна корова, — бубонів перестрашений таксист.

— Часто таке буває?

— Буває. Нічого нема гіршого на трасі від чорної корови, не видно її.

Ось ще одна страшна біда Опівнічного Кавказу. І де вони беруться, біди ці, на їхні голови?


Що краще: хінкалі чи вино?


Для кого як. Солдат блок-посту віддавав перевагу вину, про це й питати не треба. Що там невідомої свіжості "пельмені" з недружньої території! Ліпше домашнє вино з недружньої країни.

Здолали вісімдесят кілометрів до першого Нальчицького блок-посту, проскочили його: автобусів нема, вже пішли. Домчали до другого, ось вони, тільки домовитись. Ти розраховуєшся з таксистом, домовляєшся до Кропоткіна з водієм автобусу, тебе кличуть на перевірку. "Ого! Ви вперед, а вас згодом перевірятимем", — "Та ви що, автобус без мене піде, я ще не заплатив, тільки-но домовився", — "Платіть, буде скоріше", — вимагають від мене, і я, не довго думаючи, дістаю літрову пляшку того самого, з базару на північній околиці Тбілісі, отого, що найбільша смакота. "О, — радіє вояк, — ви вільні, пройшли контроль!"

Ти всідаєшся в дальньому кінці салона, поринаєш у сновидіння, але ось і Армавір, тут автобус ламається, вас пересаджують на інший, а от і Кропоткін, місто відомого анархіста, також, певне, кавказця; ти віддаєш останні рублі на автобус до Ростова, — спека, задуха, бо вже день, передостанній день подорожі, — річка Дон, "ворота Кавказу", місто свт. Димитрія, поможи мені, святителю, щасливо скінчити цю подорож.


Останні хінкалі Кавказу


Остання рекогносцировка в Ростові. Вивчення місцевості спричинило висновки: по-перше, я майже в Україні, по-друге, ніякі "К" та "А", тим більше "В", сюди не вписуються, бо це не Кавказ — це Донщина, по-третє, останні копійки в рублях найліпше витратити на електричку до містечка Шахти, позаяк там проходить міжнародна автотраса. Четверте: в резерві гривні, хінкалі, вино.

Шахтарський край Донщини — надійне пристановище для туристів. В цьому я переконався, однак, не відразу. Спершу поспав у електричці (донські ландшафти), потім перед Шахтами ледь не встряв у бійку з гарячими донськими хлопаками, для чогось вивчав розклад електропоїздів, манівцями — тут скрізь манівці — вибирався подалі від "насєльонкі", простував відвалами, пустирями, кар’єрними горами, аж насамкінець — спинився в низині кар’єру, обходячи озеро за озером, обходячи кам’яну розсип, очерети, джерела. Тут залишок від чудово збереженої порції хінкалі врешті перестав бути залишком, його не стало зовсім, він розтягнувся на 1250 кілометрів, це вже занадто.

До послуг відпочиваючих у кар’єрі були чиста джерельна вода, висушені спекою дрова, мальовничі озерця між кам’яних бескидів і очеретів. Хоч рибу лови, що й робила місцева пацанва.

Поспішати слід неквапно, отже, ти, не з повна розуму мандрівник по країнах, де нормальні громадяни не хочуть побувати навіть віртуально, ти, знавець іверійського лексикону на дванадцять слів, власник шестисотграмового намету, який не хоче стояти на відкритій місцині, ти не поспішаєш готувати обід, оскільки він є водночас сніданком і вечерею. Ти ретельно укладаєш спорядження і дерешся крутосхилом кар’єру, змахуючи льодорубом праворуч і ліворуч. Дозволяш собі зависнути на приступці — але ж це, панове, не кручі річки Вере, яка впадає в Куру і у Тбілісі, вибираєшся з кар’єру і крутиш навсибіч компас і карту. Не питаючи людей, простуєш у бік лісу і дороги — дороги обов’язково кудись ведуть. Навстріч тобі хлопаки й дівка, один з них, що повище інших, так і йде з респіратором на лиці. Тобі щось гукають, натякаючи на череватий рюкзак, і ти відповідаєш тим самим: мовляв, вітаю вас, туристи у респіраторах. Місцевий люд на жарти не ображається, ще й вказує дорогу.

Потому їдеш якоюсь місцевою маршруткою, і добрий дядько дарує тобі цю поїздку, оплачуючи проїзд до траси. В тебе самі гривні, але стоїш на трасі; маршрут розраховано з точністю до неможливого, десь тут, мабуть, воював із німцями мій дід, упокой, Господи, його душу; не знаю, чи передаються гени від військових топографів до їхніх онучат з рюкзаками...

Попутка везе до Новошахтинська, далі пішки. Тобі це не вперше робити, пішки приходити на кордон; на землю падає темінь, а ти все йдеш і йдеш; знову питають міграційну картку, повертають паспорт і приголомшують новиною: нейтральна полоса тягнеться нескінченних десять кілометрів, оце вже межа, край... Питаю одного водія, другого, сідаю у авто й ми з черговим моїм благодійником їдемо поночі додому.

Здається, я вдома, майже вдома. Тут можна якось і без копійки в порожніх кишенях.

Півночі лунатиком блукаю в промисловому містечку. Як воно зветься? Сєвєродонецьк? Свердловськ? Топографія Донеччини урбаністична, нічний люд п’є пиво і вказує "кудись туди", де має бути станція. Знову: наскільки разюче день не схожий на ніч! Це теж мені наука, аби затвердив, як два по два, день — то є день, ніч — ніч, а все інше...

Дрімота очікування на залізничній станції; міцний ранковий сон в дизелі. Потяг Дебальцеве — Київ. От і крапка. Що там верзли Коба із Людвігом? — споживання рідини й твердої їжі зовсім не наближує до неба? Але ж варто зробити перший крок, тим більше, ми не несемо перед собою на руках свою голову. Вона в нас там, де треба. Оно скільки кроків зробив Василь Григорович-Барський. У Барі, в Римі, в Карпатах, Неаполі, Венеції, у Греції й Палестині, та де він тільки не ходив, здається, спробував був відшукати в Мертвому морі залишки Содому і Гоморри. І це без водолазного спорядження. То нічого, його наступники поїхали на південь солоного й низького моря Палестини із найсучаснішими засобами для занурення.

Чи варто їхати туди? Не знаю, най кожен вирішує це для себе самотужки. Це не путівник, це повість, писана через сім місяців з пам’яті. Ніяких нотаток, так що дуже перепрошую, мо’, де й наговорив того, чого не було насправді. Одне тільки відкрилось у подорожі яскраво й беззаперечно: і на Кавказі, і в Україні — Один Господь Бог. Він несе нас на Своїх руках удень і вночі, і там, і тут. Тільки ми, кого несуть і випестують, сприймаємо це як хочемо, на власний розсуд, на свій людський суд.



© т/к Крокус 2004
Последнее обновление 25.05.2004