Спогади ветеранів самодіяльного туристського руху в Україні

РОЗДІЛ І. ЗАГАЛЬНІ ПИТАННЯ ІСТОРІЇ ОРГАНІЗАЦІЇ ТУРИЗМУ В КИЄВІ

ТОДОРЕНКО Олена Василівна

Туризмом займається з 1975 р. Інструктор з пішохідного та гірського туризму. У 1990 р. присвоєно звання "Кандидата в майстри спорту СРСР" з гірського туризму. З 1979 р. брала участь у республіканських та всесоюзних семінарах різного рівня як учасник та організатор. Нагороджена знаком "Почесний працівник туризму України".

О. В. Тодоренко, С. В. Коробков

РОЗВИТОК САМОДІЯЛЬНОГО ТУРИЗМУ В КИЄВІ У 1950-70-х pp. XX ст.

Самодіяльний туризм у Києві досягнув певних успіхів ще у довоєнний період. Це організація гірської секції при Будинку Вчених з першими сходженнями, круговими перевальними походами на Кавказі, перші маршрути на розбірних байдарках по річках України, пішохідні маршрути по Київщині тощо. У 1930-х рр. створюються перші туристські гуртки в Інституті фізики, Інституті геологічних наук, Інституті електрозварювання та ін. Його подальший розвиток активізується після завершення Вітчизняної війни та відбудови народного господарства на початку 1950-х рр.

Перспективи розвитку самодіяльного туризму в 1950-ті рр. були накреслені спеціальною Постановою ВЦРПС з питань туризму від 26 вересня 1950 р. У ній всім обласним, крайовим, республіканським радам профспілок, центральним комітетам профспілок, добровільним спортивним товариствам вказувалося на те, що в їх роботі туризм повинен посісти значне місце, зверталася особлива увага на розвиток місцевого туризму, на залучення широких верств населення до походів вихідного дня.

Відновлювати роботу самодіяльного туризму доводилось у складних умовах. Так, наприклад, у 1951 p. туристське господарство України налічувало лише 9 турбаз, не було жодного пункту прокату туристського спорядження, необхідного для подорожей; бракувало кваліфікованих інструкторських кадрів, здатних повести групи до віддалених цікавих районів. У той же час молодь з охотою прилучалася до занять самодіяльним туризмом, оскільки він створював можливість активно відпочити, давав відчуття свободи, розкутості, романтики.

До 1952 р. самодіяльний туризм в Україні входив до системи альпінізму. Туризм і альпінізм було об'єднано в єдину секцію при Республіканському комітеті з фізичної культури та спорту. Роботою секції з 1938 р. керував Михайло Тимофійович Погребецький - відомий вчений-географ, Почесний майстер спорту СРСР з альпінізму, керівник і організатор численних експедицій, шкіл інструкторів, таборів підвищення спортивної майстерності. У повоєнний час його заступником було обрано Раппа Юрія Вікторовича, інструктора альпінізму і туризму. Ю. В. Рапп починав свій шлях у туризмі в Харкові в 1930 р. Влітку 1930 р. група студентів Харківського математичного фізико-хімічного інституту здійснила водну подорож на байдарках по Дніпру з Києва до Херсона. Цей похід мав велике значення для подальшого розвитку водного туризму. Він показав прекрасні туристські можливості байдарок.

У 1952 р. самодіяльний туризм як вид спорту організаційно було відокремлено в Україні від альпінізму. Президію новоствореної Секції туризму при Республіканському комітеті з фізичної культури та спорту УРСР очолив Володимир Васильович Нікольський. Єдиний на той час в республіці Майстер спорту з туризму, майор топографічної служби, він після переводу з Москви працював тоді викладачем у Київському військовому авіаційному училищі. Усе наступне життя В. В. Нікольського було тісно пов’язане з розвитком туризму в Україні. Йому завдячують своїми першими знаннями з туризму тисячі людей у нашій країні.

З 1952 по 1953 р. у Києві окремої туристської організації ще не існувало. Загальне керівництво туризмом у місті здійснювала Республіканська секція.

За рішенням Президії Української республіканської ради профспілок від 13 жовтня 1953 р., що визначила завдання розвитку туризму, було створено секцію туризму при Міськспорткомітеті (вул. Саксаганського, 18) і обрано її президію. Оскільки підготовкою туристських кадрів до того часу ніхто не опікувався, туристичної майстерності навчалися у походах. Особливо активно цей процес відбувався у студентському середовищі, зокрема у туристських секціях Київського державного університету, активістами-організаторами якої були студенти С. Степченко, О. Квітчук, Г. Дядюша, С. Коробков та ін., і Київського політехнічного інституту – Ю. Гогоці, В. Саратовцев, Ю. Козуб, Д. Калеко та ін.

У липні – серпні 1953 р. Центральна рада спортивного товариства “Наука” організувала всесоюзний студентський туристський маршрут на Західному Кавказі у районі с. Архиз. Сюди прибували, як правило, вже організовані молодіжні туристські групи із своїми інструкторами і спорядженням. На місці, у таборі вони отримували картографічний матеріал, консультації, продукти і виходили на маршрут. За тогочасною спортивною класифікацією усі походи поділялися за складністю (тоді писали – “важкістю”) на три категорії – І, ІІ, ІІІ. Найвищою була третя. Цей маршрут був досить важкий і визначався як “двійка”. З Києва сюди було направлено дві групи, з КДУ і КПІ, загальною чисельністю 60 чол. Похід через шість перевалів студенти здійснили успішно, хоча більшість з них була у горах вперше, набули доброго туристського досвіду. Саме це дало поштовх їх подальшому спортивному вдосконаленню. З цих туристів потім зросли активісти, які пізніше, по закінченню вузів проводили значну громадську роботу у київському туризмі.

Восени 1953 р. відбувся перший в республіці у повоєнний час навчально-методичний семінар інструкторів з туризму. Керівником його було призначено працівника Укрспорткомітету П. Капацину, а завідуючим навчальною частиною В. В. Нікольського. Заняття проводилися у Києві в приміщенні шахового клубу (вул. Леніна, тепер – Б. Хмельницького, 10) і мали переважно теоретичний характер. Завершилися вони триденним учбовим походом по Київській області. Серед 30 учасників цього збору було п’ять киян – Н. Горбунова, О. Ісерліс, Ю. Козуб, С. Коробков, Л. Хозін.

Широкий туристський актив Києва, почавши накопичувати досвід при організації походів вихідного дня по Київській області, поступово прокладав більш складні маршрути у віддалені райони. Так, збірна група активу міської секції у січні 1954 р. здійснила важкий гірськолижний похід по Рахівщині у Закарпатті (керівник – аспірант КДУ Е. Пономарьов). Влітку того ж року збірна київського “Буревісника” під керівництвом Ю. Козуба вперше на той час в Україні подолала складний маршрут на Північному Тянь-Шані, студенти-хіміки КДУ під керівництвом С. Степченко побували у важкодоступному районі Східних Саян, декілька самодіяльних студентських груп київських вузів пройшли менш складні маршрути у горах Криму і Кавказу, здійснювалися шлюпочні походи по Дніпру (туристських байдарок тоді у Києві ще не було).

Поступово зростала спортивна та інструкторська кваліфікація туристів-киян. Про це свідчать накази по Київському міському комітету з фізичної культури і спорту від 1955 р. “Про затвердження інструкторів з туризму”. Ними С. Коробкову, Б. Горлицькому, А. Халепо, А. Кондрацькому, Л. Овандеру (КДУ) і О. Рувінському (“Теплоенергопроект”) затверджено ІІ-ІІІ розряди з туризму, а С. Коробкову і О. Рувінському присвоєно й інструкторські звання.

У другій половині 1955- на початку 1956 р. організаційна роль президії міської секції значно ослабла. Більшість президії складали студенти, які в цей період закінчили свої вузи. Дехто з них виїхав з Києва, інші були зайняті працевлаштуванням і від громадської туристської роботи відійшли. Міськспорткомітет на це увагу не звертав і з середини 1956 р. центр керівництва київським туризмом поступово перемістився до Обласної ради ДСТ “Буревісник”, куди на той час перейшла працювати з міського Палацу піонерів енергійний, досвідчений організатор, інструктор туризму Віра Миколаївна Кириліна.

У грудні 1956 р. в київському Будинку Вчених відбулися організаційні збори активу міської секції туризму. Було обрано новий склад президії на чолі з Ю. Гогоці. Маршрутну комісію очолив Г. Дядюша, агітаційну – М. Іванчук, спортивно-масову – Л. Мартинов, комісію з матеріального забезпечення походів – О. Рувінський. Після офіційної частини відбувся традиційний туристський вечір, присвячений відкриттю зимового спортивного сезону.

Спочатку туристська робота в місті значно пожвавилася. Почали створюватися нові секції і, що було особливо важливо, у виробничих колективах, наукових закладах, куди прийшли випускники-туристи з КПУ, КДУ, педінституту... Влітку 1957 р. було проведено складні походи на Алтаї (керівники – Г. Дядюша і Е. Вишневська), секція КПІ організувала низку походів під загальною назвою-девізом – “Великий Кавказ”. Об’єднана група республіканського і міського активу під керівництвом В. Попова брала участь у діяльності міжнародного туристського табору на VII Всесвітньому фестивалі молоді.

Число прихильників спортивного самодіяльного туризму невпинно зростало. Але восени у громадському керівництві київського туризму стали проявлятися неузгодженість дій, суперечки. Ці чвари розкололи президію, зробили її непрацездатною, що призвело до її повного переобрання у жовтні 1957 р. Головою київської секції туризму було обрано О. Рувінського, маршрутну комісію очолив С. Коробков, агітаційну - А. Халепо, оргмасову – Л. Хозін, кваліфікаційну – Ю. Козуб. Між тим умови роботи міської секції туризму залишалися складними. Не було постійного приміщення ані для президії, ані для підкомісій. Незважаючи на те, що туризм гідно заявив про себе у фізкультурних колах Києва, в місті впродовж тривалого часу не було єдиного організаційно-методичного туристського центру.

Куратором туризму та альпінізму у міському Спорткомітеті у той час знову було призначено досвідченого туриста, людину дуже “пробивну”, Миколу Яковича Резнікова, який перед тим на кілька років відходив від цієї діяльності. Його поява змінила ставлення влади до самодіяльного туризму. Для засідань міської секції було виділено приміщення у Клубі Майстрів на стадіоні ім. М. Хрущова (нині – Центральний стадіон). Спорткомітет і добровільні товариства виділяли більш коштів на підготовку розрядників з туризму. Збільшуються дотації на проведення складних походів у віддалені райони СРСР. М. Резніков і сам брав у них активну участь.

При київському Будинку Вчених у тому ж році було створено секцію підводного плавання і туризму, керівником її став Ю. Гогоці, який відійшов від туризму. У 1958 р. відбулося організаційне відокремлення, туристи з установ Академії Наук утворили Клуб туристів Будинку Вчених. Він існує і сьогодні. Першим головою правління клубу обрано Б. О. Горлицького, тоді ще молодого вченого. У наступні роки цю громадську посаду займали інші представники туристського активу. А з 1983 р., коли Будинок Вчених знов почав працювати після багаторічного ремонту, відродився і його Клуб туристів, хоча й дещо змінивши склад своїх членів і напрямок діяльності. Тепер він фактично об’єднує усіх ветеранів київського туризму – “п’ятидесятників” – “шістдесятників”. І знов його очолив Б. О. Горлицький, Майстер туризму, доктор геологічних наук.

1958-1960 рр. у розвитку київського спортивного туризму відзначалися підвищенням якості дальніх походів. Влітку і взимку групи під керівництвом О. Рувінського, Б. Горліцького, Е. Вишневської, М. Нікітенка, О. Кедровського, С. Коробкова, Л. Хозіна та інших долають найскладніші маршрути, відкривають для київських мандрівників нові райони. І характерним є те, що цей самодіяльний туризм до 1963 р. був безаварійний. Певною мірою це, мабуть, забезпечувалось жорсткістю вимог, ретельністю контролю при випуску маршрутною комісією груп у складні походи.

У ці роки такі масові туристські події, як зльоти, вечори, “зіркові” походи по Київщині, з подачі міської секції висвітлені засобами інформації – пресою, радіо - використовуються для пропаганди туризму. Ось, наприклад, як повідомляла у 1959 р. про один з таких “заходів” “Київська правда”: “Готуючись до літнього сезону, київські туристи провели у святкові травневі дні міський туристський зліт. Окрім киян у ньому взяли участь команди Москви та Дрогобича, а також представники Ленінграду та Воронежа. Після урочистого параду Хрещатиком сотні туристів зібралися на приміському вокзалі й звідти двома групами вирушили до станції Боярка та Малютинка. Старт було дано пізно увечері 1 травня. Перемогу в складних змаганнях з орієнтування здобули команди Політехнічного інституту та Державного університету. В естафеті перемогла команда тресту “Київелектромонтаж”. Головним суддею змагань був О. А. Рувинський”.

У 1959 р. відбулася реорганізація, спрямована на подальшу демократизацію керівництва спортивним і фізкультурним рухом. Було утворену Всесоюзну раду спортивних товариств і організацій СРСР і аналогічні Ради в республіках, краях, областях. При ній було створено Всесоюзну федерацію туризму, а також підвідомчі республіканські федерації. На установчому пленумі Федерації туризму УРСР 10 лютого 1960 р. головою її Президії було обрано В. В. Никольського, а його заступником С. В. Коробкова. Вони ж увійшли до складу Ради Всесоюзної федерації туризму.

Туристський рух хоча й набирав сили, проте темпи його зростання залишалися незадовільними і на початку 1960-х pp. Це відзначив у своїй постанові ІІІ пленум київської обласної Ради профспілок, що відбувся 5 жовтня 1960 р. У ній йшлося про необхідність "добитися збільшення числа учасників туристських секцій у 1960-61 pp. у 2 рази, організувати на базі палаців і будинків культури туристські клуби на громадських засадах; організувати при палацах і будинках культури, клубах, спортбазах пункти прокату туристського спорядження, вирішити питання про створення спортивно-оздоровчих і туристських таборів". Було також затверджено план створення туристських клубів, пунктів прокату та спортивно-туристських таборів.

На кінець 1960 p. у Києві налічувалось декілька тисяч спортсменів-туристів. Взимку та влітку тисячі киян вирушали у вихідний день у спортивні туристські походи за місто, влаштовували прогулянки на шлюпках або на лижах. Лише туристською секцією обласної ради ДСТ "Авангард" у 1960 p. було проведено понад сто походів вихідного дня трудівників різних підприємств міста, в кожному з яких взяли участь від 20 до 50 осіб. На підприємствах, в установах і навчальних закладах працювали 144 туристські секції, у роботі яких брали участь 2200 чол. Найкрупнішими з них були: з-д "Арсенал" - 250 чол., п/с 11 - 120 чол., з-д Артема - 120 чол., Політехнічний інститут - 300 чол., Київелектромонтаж -100 чол., Держуніверситет - 200 чол., АН УРСР - 400 чол. і т. д.

Туристські секції міста й обласних рад ДСТ кожного спортивного сезону проводили змагання з туристської техніки та орієнтування. Лише в I960 р відбулося 8 змагань, в яких взяли участь туристи 114 секцій підприємств і закладів міста. Секції заводу "Арсенал", п/с 11 та інші, а також Клуб туристів АН УРСР при Будинку Вчених регулярно організовували вечори, перегляди фільмів і слайдів про туризм.

МКК, що працювала при міській секції туризму, консультувала учасників туристських походів, перевіряла та затверджувала маршрути їх подорожей. За час зимово-літнього періоду 1960 р. туристи Києва здійснили близько 80 пішохідних, лижних і водних багатоденних категорійних самодіяльних походів, в яких взяло участь близько 500 чол. Ці походи мали як оздоровче, так і пізнавальне значення. Деякі групи виконували завдання різних науково-дослідних інститутів АН УРСР.

З ініціативи туристського активу міста було створено самодіяльні туристські табори в Криму та на Кавказі, де влітку 1960 р. побувало близько 400 чол. Ці значні успіхи розвитку туризму в Києві та області було досягнено завдяки ентузіазму туристського активу, який повністю на громадських засадах організував походи, змагання; інструкторські семінари забезпечували роботу секцій.

Міська секція туристів спрямовувала роботу туристських секцій колективів фізкультури. Між тим жодна профспілкова чи спортивна організація міста, незважаючи на постанову ІІІ пленуму Обласної ради профспілок, не займалася по-справжньому питаннями розвитку самодіяльного туризму. Роль профспілкових і спортивних організацій у кращому випадку зводилася лише до виділення деяких коштів на проведення походів. Що ж до організації баз і пунктів прокату, виділення приміщень для проведення занять з загальної фізичної підготовки, забезпечення методичною літературою, маршрутними документами, то ці питання ніяк не вирішувалися.

Усі ці проблеми обговорювалися 28 жовтня 1960 р. на об'єднаному засіданні міської та обласної секцій, спільно з головами найбільших туристських організацій Києва. Відмічалося, що відсутність системи управління розвитком масового туризму, матеріальної бази та можливості проводити організаційну, навчальну роботу в нормальних умовах, призводить до спрощення її форм, причому жива робота підмінюється непотрібними засіданнями. Відсутність штатних працівників-організаторів самодіяльного туризму також є негативним моментом, тому що громадськість не має змоги приділяти достатню увагу та час організаційній роботі. Проаналізувавши ситуацію, що склалася у самодіяльному туризмі, учасники засідання підготували й ухвалили лист "Про стан туризму в Києві" на ім'я голови Української республіканської ради професійних спілок. У листі акцентувалася увага на тому, що правильним виходом з існуючого становища було б створення міського клубу туристів при ТЕУ (туристсько-екскурсійному управлінні) з постійним штатом.

Поки посадові особи намагалися вникнути в ситуацію, вищезгадані недоліки в організаційній структурі самодіяльного туризму давалися взнаки у масштабі усієї країни. Значно зросла аварійність. І керівні органи обрали найпростіший шлях вирішення цієї проблеми.

17 березня 1961 р. з'явилася Постанова секретаріату ВЦРПС (протокол № 8, п. 34) "Про серйозні недоліки в організації дальніх туристських походів”, в якій вказувалося: “Заборонити профспілковим організаціям і спортивним товариствам організовувати та проводити, з метою виконання туристами спортивних нормативів, дальні туристські походи у малонаселені райони”. А також “переглянути правила організації туристських походів, підсиливши в них вимоги до комплектування груп, затвердження маршрутів, перевірки готовності туристів, контролю за проведенням походів, передбачення дієвих засобів, що забезпечують безпеку маршрутів”. Нормативи з туризму було виведено з Єдиної спортивної класифікації СРСР. Цією ж постановою було ліквідовано федерації та секції туризму при ДСТ Союзу спортивних товариств і організацій. Київська туристська секція в цей період припинила своє існування майже на два роки. Але продовжувала працювати МКК, що являла собою консультативний базовий центр. Очолював її до 1961 р. С. Коробков, а потім В. Смирнов.

Як наслідок цих заборонних заходів у самодіяльному туризмі намітилася тенденція до активного самостійного подорожування. Про її небезпечність федерації туризму, досвідчені туристи попереджували заздалегідь, але “зверху” на це уваги не звернули. З’явилися численні “дикі” групи, які вирушали мандрувати там, де їм заманеться, незважаючи на відсутність у багатьох з них необхідного спортивного досвіду, картографічного матеріалу, спеціального спорядження тощо. Почастішали звернення батьків і родичів, адміністрації навчальних закладів, підприємств у місцеві органи віддалених районів з проханням про організацію пошуково-рятувальних робіт для рятування зниклих груп і окремих туристів. З’явилися тривожні публікації у центральній пресі.

Усе це спонукало владу вже через короткий час після непередбачливих адміністративних дій знову звернутися до питань розвитку самодіяльного туризму. З’явилася постанова Президії ЦР Союзу спортивних товариств і організацій СРСР “Про покращення організації самодіяльного туризму та підготовки туристських кадрів” (протокол № 17 від 7 грудня 1961 р., п. 3). У ній вказувалось, що “Ради Союзу і ДСТ послабили роботу з туризму, усунулися від роботи з туристською громадськістю, фізкультурні організації не встигають за ростом туристського руху в країні, не забезпечують дієвого контролю й керівництва туризмом...”

Щоб здійснювати цей контроль, необхідно було взяти на себе організаційні справи в галузі самодіяльного туризму. Виходячи з цього, Центральна рада Союзу ухвалила зобов'язати ради Союзу та ДСТ вжити заходів щодо організації нових туристських секцій, таборів, баз, клубів. Підкреслювалося також, що слід “звернути особливу увагу на підготовку та проведення походів вихідного дня і самодіяльних подорожей, підготовку інструкторів з туризму, керівників подорожей та інших туристських кадрів”. Незабаром було прийнято нову постанову Президії ВЦРПС від 20 липня 1962 р. “Про подальший розвиток туризму”, що спрямовувала туристський самодіяльний рух у русло громадського життя. У постанові визнавалася невідповідність існуючої структури управління туризмом у профспілках завданням масового туристського руху. Критикувався слабкий зв'язок туристсько-екскурсійних управлінь (ТЕУ) з профспілковими та комсомольськими організаціями, радами ДСТ, радами Союзу спортивних товариств і організацій, туристськими секціями колективів фізкультури.

Визнавався той факт, що ТЕУ працювали у відриві від широких туристських мас, слабо знали їх потреби. У зв'язку з цим рішенням ВЦРПС реорганізовувалися центральні, республіканські, крайові та обласні туристсько-екскурсійні управління у центральні, республіканські, крайові та обласні ради з туризму. Радам країв і областей, де були відсутні ТЕУ, рекомендувалося організувати ради з туризму на громадських засадах. Підкреслювалася актуальність і необхідність створення у містах і районах клубів туристів для проведення організаційної та навчально-методичної роботи. Вперше було затверджено типове положення про міський (районний) туристський клуб. Також було введено в дію “Правила організації туристських подорожей на території СРСР”, всі подорожі поділено в залежності від складності на п'ять категорій, замість колишніх трьох. Затверджено нові класифікаційні нормативи з туризму: “Турист СРСР”, “Турист СРСР ІІІ ступеня”, “Турист СРСР ІІ ступеня”, “Турист СРСР І ступеня” та “Майстер туризму СРСР” (першим у Києві це звання одержав Б. Горлицький). Прийняті постанови, з одного боку, сприяли створенню розгалуженої управлінської структури, ставило під постійний контроль самодіяльний туризм, регламентувало його діяльність, а з другого - дали якісний поштовх його розвитку: розбудовувалась туристична інфраструктура, збільшувалась кількість клубів тощо.

У березні 1963 р. рішенням Української ради з туризму в Києві створено міський туристський клуб республіканського підпорядкування, а восени 1963 р. його передано у відання Київської промислової обласної ради профспілок. Клубу було затверджено такі штати: 1 інструктор, 1 бухгалтер і 1 комірник; через рік додано штатну одиницю старшого інструктора. Клубу було виділено дві кімнатки загальною площею 30 кв. м у приміщенні, що належало обласній раді ДСТ “Буревісник” (вул. К. Маркса, тепер – архітектора Городецького, 12) і передано Київську базу прокату туристського спорядження. Фактично, користуватися цим клубом для роботи з туристами можна було лише у вечірній час.

На І міській туристській конференції було обрано правління клубу, що складалося з 15 осіб. Першим головою його правління було обрано С. В. Коробкова (1963-1965), першим старшим інструктором клубу став А. Т. Халепо (1963-1965), першим інструктором Б. С. Лещинер (1963-1965). Потім до 1978 р. головами правління клубу обиралися Ю. М. Єфименко (1965-1967), В. Г. Коструба (1967-1969), Г. М. Ремньов (1969-1971), Ю. Я. Клейнер (1971-1979). Старшими інструкторами в різні роки працювали Б. С. Лещинер, Г. М. Ремньов, М. Д. Наместник, В. П. Жук, В. Г. Висневський, В. Світанько, Т. І. Крапівнікова. Професіоналізм та особисті якості цих людей відіграли значну роль у діяльності Київського міського клубу.

Після створення у місті районних туристських клубів до складу правління було введено голів районних клубів. У діяльності правління практикувався принцип колегіального керівництва.

З 1963 по 1965 р. у Києві діяла створена згідно постанови Президії ВЦРПС обласна Рада з туризму на громадських засадах, підвідомча Облсовпрофу. Її очолював Анатолій Трохимович Халепо, одночасно з виконанням обов’язків старшого інструктора міського клубу. Йому належало право підпису фінансових документів клубу. Таке “двовладдя” збереглося і надалі – правління клубу на чолі з його головою діяло на громадських засадах, приймало рішення щодо туристських заходів, але печатка і підпис були прерогативою старшого інструктора (а у 1980-ті роки – директора) міського клубу туристів.

Під час чергової реорганізації керівництва туризмом в СРСР у 1965 р. були створені штатні Ради з туризму і екскурсій, що увібрали в себе усі напрями цієї роботи, в першу чергу, господарчі, зв’язані з плановим туризмом, яким займалося раніше ліквідоване тепер ТЕУ (Туристсько-екскурсійне управління профспілок). Йому належали турбази, в тому числі і Київська на вул. Енгельса, 6 (тепер – Лютеранська). Вона з допомогою членів міської секції туризму, потім – клубу туристів проводила для колективів фізкультури платні походи вихідного дня по мальовничих місцях Київщини, а також видавала туристські плакати, буклети з описами маршрутів.

Коли почалася реорганізація, після певних суперечностей з туристською громадськістю, що відмовилася обрати на посаду голови Облради рекомендовану некомпетентну людину (інструктора Облсовпрофа), було досягнено згоди, і головою Київської обласної ради з туризму і екскурсій став Валентин Семенович Петровський, професійний спортивний керівник, до того – голова київської Облради ДСТ “Спартак”. Він пропрацював дванадцять років, сприяв розвитку самодіяльного туризму і залишив по собі у київських туристів лише добрі спогади.

Районні клуби туристів за рішенням Київського облсовпрофа почали створюватися у 1964 р. До того в місті вже існували створені на громадській основі, крім “старого” клубу Будинку Вчених, клуб туристів “Романтик” (голова правління – Ю. Флінк), що працював у приміщенні Будинку вчителя, на пл. Жовтневої революції (нині – Майдан Незалежності) і клуб туристів “Ентузіаст” (голова О. Сандомірський) у приміщенні клубу працівників мистецтв на вул. Леніна (нині – Богдана Хмельницького). Усі ці клуби мали свій сталий актив, організовували походи, брали участь у міських масових туристських заходах. На основі “Романтика” пізніше було оформлено Печерський районний клуб туристів, що працював у контакті з райкомом комсомолу, проводив навчальну роботу, силами свого активу відремонтував клубну базу прокату тур. спорядження. У цьому клубі було видано ротапринтним способом одну з перших у Києві “самвидавівську” збірку туристських пісень (складачі – А. Куцин і Ю. Флінк), майже повністю реквізовану відповідними органами. У 1999 р. А. Куцин відтворив це видання на радість ветеранів київського туризму.

Добре було організовано роботу у Залізничному районному клубі туристів (гол. Л. Полтавський), завдяки чому в ній брали участь любителі походів з інших районів міста. Клуб туристів Будинку Вчених було перетворено на клуб туристів Ленінського району, але при цьому він зберіг свою академічну основу. Якщо на початку 1960-х років його діяльність мала переважно агітаційно-пропагандистський характер, то пізніше, з приходом до керівництва ним А. Святського, в ній значно посилився спортивний напрям, було проведено багато складних походів і експедицій, підготовлено кількох Майстрів спорту з різних видів туризму.

Усього на 1965 рік у Києві було створено 9 районних туристських клубів. На початку для організації деяких з них міськклубом направлялись у повному складі випуски окремих навчальних груп із школи туризму на чолі з їх інструктором. Інколи це себе виправдовувало (у Залізничному, Подільському районах), але частіше такі клуби були недовговічними. Їх засновники не були мешканцями цих районів, не мали зв’язку з колективами фізкультури і підтримки райкомів комсомолу. Постійного свого приміщення вони не мали, збиралися “вузьким колом” у якомусь закріпленому за ними відомчому клубі або Палаці культури. Деякі районні туристські клуби впродовж 1960-70-х рр. виникали і “згасали” по декілька разів. Життя доводило, що “зверху”, одним лише наказом, не підкріпленим матеріально (приміщення, спорядження, кошторис) жоден туристський клуб життєздатним не може бути. Так було і так є, але, на жаль, це ясно лише самим туристам.

Зі створенням київського міського клубу у першій половині 1960-х років значно збагачуються види київського туризму і форми туристської роботи. Зароджується і починає бурхливо розвиватися водний туризм. Колись це були нечисленні шлюпочні походи лише по Дніпру і Десні. Тепер походи на легких розбірних байдарках (“Ладога”, пізніше – “Салют” та ін.) дозволяють швидко освоювати малі річки Київщини та прилеглих областей. Навчально-тренувальні збори водних туристів по Південному Бузі, в Карелії тощо. дають технічні навички, уміння подолання маршрути із складними порогами. Київські команди водників поступово стають найсильнішими у республіці, починають займати високі місця на всесоюзних змаганнях. У це зробили значний внесок такі ентузіасти водного туризму як Г. Ремньов, В. Юровський, Ф. Поремський, В. Коструба, Г. Воспітанніков , М. Васильєв, Г. Ілліна та багато інших київських туристів, що очолили розвиток водного туризму в Україні.

Цей вид туризму з часом усе різноманітнішав. Ширше починають практикуватися складні комбіновані пішо-водні маршрути зі сплавом на плотах, цільнодерев’яних або на автомобільних камерах. Такий сплав по річках Сибіру і Далекого Сходу активно використовують групи клубу туристів Будинку Вчених, клубу “Медик”. Поступово байдарки починають витіснятися на складних маршрутах гумовими надувними плотами (типу – “ЛАС” тощо.), більш безпечними на порогах.

У другій половині 1960-х і далі частина “старих” туристів “п’ятидесятників” відходить від спортивних походів і прилучається до водно-“сімейного” туризму. На спокійних річках і озерах Європейської частини СРСР усе частіше з’являються флотилії байдарок, в яких разом з батьками подорожують їх діти, набуваючи змалку туристського досвіду. Так починають народжуватися туристські династії.

При міському клубі створюється секція спелеотуризму. Під керівництвомВ. Рогожнікова, а пізніше і Т. Крапівникової. проводяться тренувальні заняття на місцевості й у київських печерах. Організуються експедиції для пошуку і дослідження підземних порожнин на Тернопільщині, у Криму, Середній Азії. До цього залучається і багато здібної молоді, з якої виросли відомі спелеологи.

У 1960-ті рр. і пізніше значного розвитку набуває клубна секція походів вихідного дня. Такі походи за повідомленнями в міських газетах, об’явами по місцевому радіо залучали до активного відпочинку багато людей різного віку, іноді досить похилого. Серед ентузіастів цього напрямку масового туризму виділялися інструктори Л. Шифрін, І. Броска, Н. Рубашов та ін. На допомогу любителям недільних походів, туристським організаторам у клубі розроблялися і видавалися схеми з описами коротких маршрутів по Київщині у вигляді буклетів, афіш. Автором багатьох таких матеріалів була Майстер спорту з туризму Наталя Миколаївна Горбунова, великий знавець туристских можливостей України.

Коли у 1965 р. туризм було повернено в Єдину всесоюзну спортивну класифікацію, Президія Центральної ради з туризму своєю постановою від 16 листопаду 1965 р. затвердила нові “Правила організації самодіяльних туристських подорожей на території СРСР”, “Інструкцію про порядок присвоєння спортивних звань і розрядів з туризму”, “Положення про туристські маршрутно-кваліфікаційні комісії”. Ці документи і матеріали надали нового імпульсу для розвитку самодіяльного спортивного туризму. Добровільні спортивні товариства ввели планові кількісні показники підготовки розрядників і Майстрів спорту з туризму, знову, як колись, з’явилася можливість якихось асигнувань для проведення складних походів, що тепер одержали офіційну назву “подорожі”.

Після створення Київської міської ради з туризму з новообраним головою та затвердженим штатом і Київський міський клуб на громадських засадах теж змінив свій статус на клуб профспілкового підпорядкування. Київський міськвиконком виділив для клубу приміщення по вул. Ірининській, 7. А ще через рік, у 1966 р., по вул. Репіна, тепер – вул. Терещенківська, 13, було організовано клубну базу прокату туристського спорядження.

У нових умовах значно поліпшила свою діяльність міська маршрутно-кваліфікаційна комісія (МКК), якою протягом кількох років керував М. Лебедєв. Його невдовзі змінив Д. Калеко, що працював на цій відповідальній громадській посаді понад 10 років і навів у діяльності МКК чіткий порядок. Поступово деякі повноваження одержали і кілька МКК, створені при відомчих туристських клубах. Але вони випускали групи на маршрути не вище ІІ категорії складності (при наявності п’яти категорій).

Велику допомогу київським туристам при підготовці складних походів і подорожей почала надавати новостворена штатна бібліотека міського турклубу, в якій крім книжкового фонду спеціальної літератури почали накопичуватися звіти туристських груп про пройдені маршрути з цінним картографічним матеріалом. Фонд цих звітів поповнювався головним чином за рахунок звітів, одержаних республіканською МКК з усієї України. Матеріалами цих звітів користувалися і консультанти київської МКК.

Активізація туризму після проведення реорганізаційних заходів дала відчутні наслідки. На початку 1970-х рр. у Києві були вже Майстри спорту і Кандидати в майстри спорту з усіх видів туризму, в той час як до 1965 р. ці звання отримали лише три київські туристи.

Однією з основних задач міського і районних туристських клубів у 1960-1970-х рр. була підготовка туристських кадрів для колективів фізкультури. Для навчальної роботи на зборах і семінарах, керівництву групами в туристських таборах потрібні були інструктори. Спочатку міська секція туризму, а потім і клуб туристів використовували будь-яку можливість для реалізації цієї задачі, направляючи на республіканські і всесоюзні збори своїх активних туристів. Але такі навчальні заходи усі потреби не задовольняли. Тому у 1962 р. групою ентузіастів на чолі з Юрієм Івановичем Козубом було організовано на громадських засадах Київську школу туризму. У наступні два десятиліття нею керували О. Житницький, С. Коробков, М. Наместнік. Задовольняючи потреби розвитку туризму, школа туризму щорічно потроху збільшувала набори, відкривала свої філії при відомчих туристських клубах. Якщо у 1963 р. в ній було підготовлено 30 чол., у 1965 р. – 53 чол., у 1966 – 186 чол., у 1968 р. – 233 чол., то у 1977 р. – вже 647. Згідно даних офіційної статистики за 1978 рік, кількісне співвідношення усіх підготовлених туристських кадрів (тур. організаторів, керівників походів і інструкторів) і тих, хто займається туризмом, складало пропорцію 1:22 (див.: Сведения о развитии самодеятельного туризма в республике по состоянию на 1.01.1979 р.). У 1980-ті рр. Київська міська рада з туризму і екскурсій передала керівництво цією школою штатним працівникам, які до того до самодіяльного туризму були непричетні. Повністю припинила своє існування школа туризму разом з ліквідацією Київського міського клубу туристів у 1991 р.

У цьому короткому нарисі фрагментарно показано лише деякі сторінки історії розвитку самодіяльного туризму у Києві з повоєнних років до початку 1970-х. Залишилось мало документів. Переважно це матеріали особистих архівів і спогади людини, яка була причетна до багатьох згаданих подій. Наступні матеріали повинні доповнити і дещо конкретизувати те, що описано тут.

Отож, гортаючи сторінки історії вітчизняного туризму, переймаючись внутрішньою енергією та ентузіазмом, щирою відданістю справі самодіяльного туризму його ветеранів, з’являється переконання, що і в теперішній складний для туризму час самодіяльний, активний туризм знайде свій розквіт та відродження у нових сучасних формах. На вивченні здобутків і недоліків, помилок минулого необхідно будувати прийдешнє!


Попередня сторінка
До змісту
Наступна сторінка


© т/к Крокус 2002
Последнее обновление 01.04.2002